Array Collective work - Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

На Бойківщині, де основною зерновою культурою був овес, господар скликав гурт молоді: хлопці допомагали косити збіжжя, дівчата – в’язати снопи. Після закінчення жнив женці плели «віниць» iз вівсяного колосся і несли його господарю, який влаштовував для робітників гостину. Обжинковий «віниць» приносила спеціально oбрана жницями з-поміж себе дівчина. «Обжинки» толокою на Бойківщині відбувалися урочисто: з музикою й танцями. Натомість селянин, який косив овес силами власної сім’ї, сам плів «віниць» і йшов додому, причепивши його до коси. Обжинковий вінок бойки зберігали в сінях чи біля ікон у хаті. У деяких селах побутував звичай ставити у вінок страви під час Святої вечері, а на Йордан згодовувати його корові.

Лемки на «дограбки» робили вівсяний обжинковий вінок. До панської господи його на голові несла дівчина («молода»), поряд з якою була «дружка». За ними йшли чотири «свашки» (жінки, з яких дві збирали збіжжя, а дві плели і прикрашали калиною вінок) і парубок у товаристві «дружби», який ніс невеликий сніпок, прикрашений ягодами калини – «кріля» (короля). Дорогою женці співали обжинкові пісні. Обжинковий вінок лемки не святили в церкві, лише витереблені з нього зерна освячували на свято Степана (9 січня). На деяких лемківських теренах на «обжинки» («дожинки») з останніх колосків жита чи пшениці робили «хрест», прикрашений квітами. Ґазді, в якого відбувалися «обжинки», женці несли з поля «вінець» із добірних колосків цих злакових культур. Інколи ґазді приносили не вінок, а останній житній чи пшеничний сніп. Ґазда влаштовував женцям щедре частування і забаву з танцями.

Натомість на Гуцульщині через переважання скотарства у структурі господарської діяльності жниварська обрядовість не набула чіткого вираження. Літні «клаки» тут скликали здебільшого для громадження сіна.

Взаємодопомога під час копання картоплі в Галичині поширилася лише з ХІХ ст., а в ХХ ст. стала однією із найрозповсюдженіших у громадському побуті селян. Наприклад, на галицькій частині Волині, щоб восени зібрати врожай цієї культури за один день, заможніші господарі скликали великі гурти людей, переважно молодих жінок. За цю роботу вони влаштовували толочанам обід і вечерю, а після вечері – забаву з обов’язковою присутністю музик. На Західному Поділлі «бараболі» копали у вересні – жовтні. Допомогти виконати цю роботу на ділянку в десять «сотих» приходило до десяти осіб. Якщо раніше картоплю викопували лопатами, то з другої половини ХХ ст. поширилася практика виорювати її з наступним вибиранням коренеплодів толокою. Зазначимо, що на Надсянні на толоках під час копання картоплі вдалося зафіксувати звичай плести вінок з картопляної гички, аналогічний до обжинкового: «Бульбу як викопають, теж роблять гостину і теж плетуть вінок: бульба, морква, прикрашають зілльом. Ті бадилини з прутом зав’язують. І господар гостину робит. […] То зара таке є і колись таке було. То такий великий вінок плетуть господарю на голову і співають пісні коло того вінка» (с. Оселя Яворівського р-ну Львівської обл.) [45] Архів ЛНУ імені Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 177-Е. Арк. 44. .

На Гуцульщині існувала взаємодопомога не лише під час збору врожаю фруктів, а й під час їхньої подальшої обробки. «Толока на мармуляду» – виготовлення різновиду варення з яблук і груш, тривала цілу ніч у хаті одного з толочан. «Мармуляда» готувалася з фруктів, зібраних толочанами спільно, і призначалася для всіх учасників процесу – після приготування її ділили.

На тих теренах Галичини, де було поширеним вирощування кукурудзи, відбувалися молодіжні толоки під час її чищення. Наприклад, на бойківсько-покутському пограниччі їх влаштовували в жовтні. Робота полягала в чищенні качанів від «шульки» (кукурудзяного листя), деяку кількість якого залишали, щоб сплести качани в «коси» (спочатку їх просушували надворі на сонці, потім – перевішували на горище). Відбувалися й молодіжні толоки під час чищення бобів, квасолі та гороху, зокрема, на Бойківщині – «комашні», «чистильники», у селах на межі Бойківщини і Покуття – «боболущики».

Поширеною була взаємодопомога під час заготівлі на зиму капусти. Зазвичай, її гуртове чищення та кришіння відбувалося за почерговим принципом у межах «кутків» села в жовтні – листопаді. Особливо яскравим воно було на теренах Бойківщини («капусту харити», «капусту різати», «чистильник», «комашня»), бойківсько-покутського пограниччя («чистилі», «сікалі»), Надсяння («теребити капусту»). Господарі запрошували до себе на вечір гурт молоді: дівчата чистили капусту, а парубки сікли її (у минулому не за допомогою шатківниць, а використовуючи спеціальні «сікачі», тому ця робота була трудомісткою). На Бойківщині насічену капусту набивали «головачом» у великі діжки – «станви». Респонденти розповідали, що «коли вже мали до кінця засипати бочку, то вівкали в неї – хлопець кричав у неї, щоб розсіл був файний, такий моцний, як голос» (с. Ріп’яна Старосамбірського р-ну Львівської обл.) [46] Архів ЛНУ імені Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 132-Е. Арк. 104–105. . На Бойківщині після завершення гуртового чищення капусти молодь виготовляла «віху» (букет із квітів), після чого трудовий характер толоки повністю витісняв розважальний. Ґазди зазвичай частували толочан голубцями. Хлопці, жартуючи, робили ляльку з ганчір’я («хлопця»), яку дарували одній із дівчат, ладкали. На Надсянні «теребити капусту» запрошували здебільшого жінок старшого віку. Проте сам процес заквашування капусти на цих теренах був таким самим, як і на Бойківщині та бойківсько-покутському пограниччі: після того, як капусту насікли у велику діжку («кадіб», «бочку»), чоловіки товкли її спеціальним дерев’яним макогоном («довбушкою», «товкачкою», «товкачом»).