Array Collective work - Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

З другої половини ХІХ ст. у громадському побуті українців поширилася взаємодопомога під час садіння картоплі. Вона відбувалася за почерговим принципом у межах вулиць села.

Селяни допомагали одне одному під час косовиці та жнив. Так, перший опис «толоки» на галицьких теренах (а саме – на Бойківщині), який залишив польський поміщик І. Любич-Червінський у праці 1811 року «Задністрянська околиця між Стриєм і Лімницею» («Okolica zadniesterska między Stryjem і Łomnicą»), стосується саме цих літніх робіт: пани запрошували молодь на жнива чи громадження сіна. Після виконання роботи хлопців і дівчат частували горілкою, організовували для них музик. Молоді люди охоче йшли на такі толоки, адже це була можливість повеселитися, потанцювати. І. Любич-Червінський наголошував, що в околицях села Довпотів (нині Калуського р-ну Івано-Франківської обл.) горілку, яку молодь отримувала за участь у «толоці», вона не вживала, а зливала у спеціально принесені для цього фляшки й відносила додому батькам. Подібні відомості з теренів Західного Поділля наводив і Яків Головацький.

Толоки під час жнив («обжинки», «дожинки», «дограбки») були одними з найяскравіших з обрядово-звичаєвого погляду.

На Західному Поділлі на «обжинки», які справляли на пшениці чи житі, плели або вінок круглої форми, або снопик; інколи – одразу обжинкові сніп і вінок. Їх прикрашали стрічками й несли господареві, у якого працювали: «Коли робили таку толоку на жнива, то женці в’язали сніп й вінок на обжинки. Як скінчили жати, сніп і вінок разом несли, чи на фірі їх везли, з поля до господаря додому. То останній сніп, який зіжали – він, як і вінок, або з пшениці, або з жита, смотря на якім полю скінчили. Коли приносили їх, то поздоровляли господаря: “Щоб дав Бог на другий рік ше кращий врожай’’. […] За вінок господар давав могорич» (c. Ілавче Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.) [42] Архів ЛНУ імені Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 366-Е. Арк. 12. . Часто замість вінка для господаря робили «квітку» зі жмені пшеничних або житніх колосків і квітів. Обжинкові вінки та сніпки, «квітки» святили в церкві на Спаса або на Успіння Пресвятої Богородиці, тому «обжинки» мали відбутися до цих свят. Потім обжинкові атрибути могли обмолотити й засіяти отриманим зерном на озимину.

На галицькій частині Волині в останній день жнив у господарствах великих землевласників дівчата і жінки (без участі чоловіків) плели житній або пшеничний вінок. Його вкладали на голову одній із дівчат: інколи тій, яка найкраще жала, інколи вибраній самим паном або з-поміж себе жницями. Крім вінка, робили ще два невеликі снопики колосків, які давали до рук двом іншим дівчатам – «дружкам». Зі співами, з поля жниці вирушали до хати господаря. Коли він виходив на ґанок, то знімав вінок з голови дівчини, брав снопики у «дружок», даруючи їм гроші. Ввечері для женців влаштовували забаву – «толоку»: після напруженої праці женці під музику танцювали до пізньої ночі.

На Надсянні на «обжинки» у великих землевласників женці плели «вінок» («вінець») переважно із житніх чи пшеничних колосків. Його приносила господарю маленька дівчинка й одягала йому на голову, віншуючи: «Щоб ви сі дождали сіяти-орати, а ми обжинати». Господар за «вінець» давав дівчинці гроші. Женців чекала урочиста гостина, на яку могли випікати й спеціальний «коровай». Господар зберігав обжинковий вінок, а пізніше обмолочував його або згодовував курам. На селянських обжинках вінок виглядав простіше: селянин-господар обкручував свій серп житніми чи пшеничними колосками. Прийшовши додому, він встромляв їх до звичайного снопа, який намагався змолотити якнайшвидше: «То насамперед [вінок] молотили, шоб потім сіяти. То пішло в то зерно, шо сі сіяло. І воно пішло по всім полі. Знали, шо то жито піде на насіннє» (с. Оселя Яворівського р-ну Львівської обл.) [43] Архів ЛНУ імені Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 177-Е. Арк. 57. .

На Покутті на «дожинки» «вінець» робили з жита, пшениці, ячменю чи вівса: їхні колоски прикрашали позолотою, завивали червоною стрічкою, з якої усередині «вінця» робили хрест. Дівчина, яка несла його на голові («панна-молода», «княгиня»), мала при собі двох «дружок». Принесений толочанами обжинковий вінок (особливо пшеничний чи житній) господар вішав у сінях, зберігаючи його до весни – вимолоченим із вінка зерном селянин розпочинав сівбу.

На пограниччі Покуття і Бойківщини, де серед злакових культур переважав овес, «обжинки» відбувалися переважно в серпні. З останніх зіжатих пучків вівсяного колосся толочани плели «вінок» («вінець»), який прикрашали польовими квітами, стрічками, а також колосками пшениці чи жита. Інколи виготовляли одночасно обжинкові «вінок» і «косицю» – невеликий сніпок вівсяного колосся, завдовжки 30–40 см, часто прикрашений пшеничними чи житніми колосками, польовими квітами. Респонденти з цих теренів не мали усталеної думки щодо якостей особи, яка несла ґазді обжинковий «вінець». Це могла робити будь-яка дівчина; дівчина чи жінка, що вміють «ладкати файно»; жінка, що керувала роботою; старша жінка, яка найкраще жала; обов’язково незаміжня дівчина; маленька дівчинка або зі сусідської родини чи з родини господаря. Якщо виготовляли одночасно обжинкові «вінець» і «косицю», то ґазді, який скликав толоку, несли їх дві дівчини: «молода» – «вінець», «дружка» – «косицю»: «Як дожинали, коли жали дівчата, то котра молодша, була дружка, котра старша – була молода. Так придивлялися. Косичку плели. Молода мала вінець і до вінця треба було косицю. Косиця – це пучок колосків. Дивилися, котра старша, повинна нести вінець, котра молодша – косицю. Бо старша дівчина не може йти в дружки молодшій. Завжди молодша мала старшій в дружки йти. То з тих дівчат завжди найстарша – “молода”, наймолодша – “дружка”» (с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.) [44] Архів ЛНУ імені Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 364-Е. Арк. 22. .