Array Collective work - Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

Українські селяни вдавалися до звичаїв взаємодопомоги й під час пошиття стріхи соломою. На Бойківщині господар, якому потрібно було виконати цю роботу, ходив по сусідах і «просив околотів». Односельці приходили допомогти йому зробити «китиці» чи «сніпки» зі соломи (в’язати їх допомагали й жінки), пошити стріху. Взаємодопомоги потребувало й виготовлення глиняного замісу для формування печі. Односельців кликали на допомогу й під час копання криниці: серед толочан обов’язково був майстер, якому платили, інші робітники працювали тільки за частування.

Неодмінним атрибутом толок під час будівництва був обряд «віхи». Наприклад, у селах пограниччя Бойківщини і Покуття, як ставили крокви («кізли»), до однієї з них («до сходу сонця») головний майстер кріпив (прибивав або прив’язував) «косицю» – cмерічку, сосенку, яличку чи ялинку, за якою до лісу ходив ґазда. Ґаздиня чи його донька прикрашали її квітами, стрічками, колосками збіжжя, калиною. Поставити «косицю» мав саме головний майстер, адже він розпочинав закладати хату. Якщо майстер ставив «косицю», то примовляв спеціальні слова, відомі йому саме до цієї події. Після встановлення «косиці» ґазда робив толочанам гостину, на яку подавали горілку і голубці. Коли стріху покривали, «косицю» знімали і спалювали в печі або чіпляли на плодове дерево, але викинути її не могли.

На Надсянні селяни вважали: якщо поставлено останню крокву, то закінчено будівельні «дерев’яні роботи», а тому ставили «букет», «вінець», «май», «квітку». Майстер-будівельник прив’язував його до крокви. За це йому затягали на гору горілки. Після встановлення цієї «віхи» господар влаштовував робітникам частування. Якщо покривали стріху, то будівельну «віху» знімали й господар спалював її.

На Західному Поділлі будівельну «віху» називали «квіткою», або «вінком». Її робили із зілля та квітів, прикрашали колосками. Цю «віху» ставили не лише після зведення крокв, а й після закладання підвалин, валькування стін. Практика ставити «квітку» після валькування стін на Західному Поділлі була доволі поширеною. Толочани ставили її у підпертий цеглинами глечик «на вуглови хати, який зі сходу». Натомість «квітку» під час зведення дерев’яного каркаса стріхи ставив майстер, чіпляючи її до палиці, яку прибивав або прив’язував до крокви. На відміну від звичайного годування робітників під час роботи, після «квітки» гостина була урочистою – зі співами й танцями.

На тих теренах, де було поширене валькування стін глиняно-солом’яним замісом, після завершення роботи («коли кончили мастити») і встановлення на одній із стін (найчастіше причілковій) будівельної «віхи», толочани веселилися та жартували, зокрема, обмазували одне одного глиняним замісом. Респонденти зі Західного Поділля розповідали: «То були такі жарти і сміхи з глиною. Мазали господарів глиною і поздоровляли. І глиною обкидали, і водою обливали» (c. Криве Підволочиського р-ну Тернопільської обл.) [39] Архів ЛНУ імені Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 366-Е. Арк. 28. .

Усі сільськогосподарські роботи, що потребували взаємодопомоги, можна систематизувати відповідно до народного господарського календаря українських селян.

На різних теренах Галичини була відома взаємодопомога для внесення у ґрунт органічних добрив: допомога тягловою силою, транспортними засобами, під час навантажування на останні гною, його розкиданні. Найчастіше гній вивозили взимку, коли селяни були вільні від більшості сільськогосподарських робіт.

Оранка була однією з найрозповсюдженіших на українських етнічних теренах супряжних робіт. Її особливості залежали від ландшафтних умов і ґрунтів. У другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст. для оранки використовували двох коней і дві людини: одна з осіб йшла за плугом, друга – провадила коней. Респонденти з Бойківщини стверджують, що про спрягання кіньми домовлялися в перший понеділок Великого посту, після проводів Сирного тижня: «В неділю гостилися, а в понеділок обговорювали, що я з тобов ся спрягаю, а ти зі мнов» (с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл.) [40] Архів ЛНУ імені Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 132-Е. Арк. 24. . Селяни, що спряглися тягловими тваринами, переважно працювали вже разом увесь сільськогосподарський сезон – починаючи від весняної оранки і сівби на ярину й закінчуючи осінньою оранкою і сівбою на озимі культури.

Як один із проявів турботи сільської громади про своїх членів, особливо сиріт і вдів, можна розглядати звичай трудової взаємодопомоги «вдовин плуг» («вдовин день»), який за своїм характером близький до толоки і пов’язаний зі супрягою. На Бойківщині зорати вдовам і сиротам допомагали найчастіше на свято весняного Юрія (6 травня), тобто на четвертий тиждень після Благовіщення. На теренах бойківсько-покутського пограниччя «вдовиним днем» було також свято весняного Юрія: «На Юрія – то “вдовин день’’». То вдові орють. А собі, то на Юрія немає права робити, бо свято. Сиротам могли на Юрія помогти в роботах, вдові, а собі на Юрія не робили» (c. Росільна Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.) [41] Архів ЛНУ імені Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 364-Е. Арк. 10. .