Array Collective work - Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

Інтер’єр житла Західного Поділля (с. Заздрість, Теребовлянський р-н)

Розташування предметів облаштування та обладнання в інтер’єрі народного житла Покуття характерне для всієї території Галичини. Відмінності спостерігаємо в декоративному вирішенні: різьба на дереві, тканинах, керамічних виробах, архітектоніці опалювальних пристроїв, у формах предметів облаштування та обладнання, їх кількості тощо. Слід наголосити, що предметне заповнення, форми меблів – як, наприклад, скринь, – їхніх форм різьблених деталей дитячих колисок, жердок, сволоків, тканин тощо, особливо низинної частини лісостепової Косівщини, а також Коломийщини і Снятинщини, є характерним із вирішенням інтер’єру народного житла Гуцульщини.

На Покутті, у селах Росохач, Вільхівці (Городенківщина), якщо хата складалася з двох житлових помешкань, то в тій, що жили, означували «стара хата», а у якій не жили, залишали чистою – «нова хата», або «перша хата» – «друга хата», «вища хата» – «нижча хата», «хатчина» – «хата». Дим з печі виводився через каглу в сіни, а звідти підіймався на горище і через отвір у солом’яному даху, який не зашивали сніпками, званий «димник», виходив назовні, розповідала респондент Павлюк Катерина, 1921 р. н. Невелике віконце, вмонтоване біля печі, на тильній стіні називали «затильне», на причілковій – «причілкове», на фасадній – «переднє», «основне». Ікони розвішували вподовж причілкової стіни. За них на Трійцю затикали квіти («ружі»), за сволок – квіти-«паничі», а на землю настеляли листя з явора. Піч і припічок у будній день застеляли білою веретою, а «писаною», або ще звали «павучкою», на якій поєднували кольори, чорне з білим, коричневе з червоним. Лави в будень не застеляли, а у свята на них стелили «налавники». Постіль застеляли «павучковими» веретами. Зверху наставляли 4–5 подушок, «пішви» яких ткали на верстаті чорними і білими нитками Їх наставляли лише на свята, а в будні тільки білі були. У «хатчині» була лише кухня, а в «хаті» піч і кухня. Молоді спали в «хатчині», а старші в «хаті». Взимку спали всі у хаті, «тому що тато мали пів-морга лісу і шкода було нищити на дрова. Тоді на печі спали старші, діти на припічку по двоє. На постелі спали до п’яти осіб – батько, мати і троє дітей. Стеля раніше була кладена з дощок. Її називали «мита стеля». Перед Різдвом, Великоднем, коли білили, то тоді і мили. Брали шмату і в щось воду. Товкли цеглу молотком або сокирою на мілко дуже. Мийку вмокали у воду, потім в цеглу і так терли. Це робили тільки жінки. Піч раніше мама мастила щосуботи, і тільки біля комина, де дим виходив, і там де спали. Я на комині раніше виробляла квіти з «мандебурки» (картоплі). На ній ножиком вирізувала якусь квітку. У жидів купували фарбу різних кольорів, яка розводилася на воді. То розводила у мищинках. Потім «мандебурку» вмокала у якусь і притуляла до комина. Комин міг бути білим або рожевим, а по ньому квіти. А сам виступ на печі («опецок») малювала зеленою. І до низу також зеленою. А двері, лаву, стіл, вікна мили водою. Коли донька виходила заміж, батько «винував» її новим куфром. Їх раніше робили на коліщатках, але вони не рухалися, а були і без коліщат. Їх не малювали, фарба дорого коштувала. У хаті колись стояв «царок» (мисник) з «шафою» знизу. А зараз кажуть креденць. Колиски раніше не плели, а колисали дитину в кориті, що для тіста на хліб була. А вже по війні то плетені привозили до нас гуцули і торгували за зерно. В колиску настеляли солому або сіно, а зверху кептарик. А більше то були колиски з дощинок і побічниць. Їх зачіплювали під сволоком або до жердки над постіллю, щоб зручно було колисати вночі. Хату освітлювали каганчиками, у які заливали нафту. Світили і «скипками», які робили із грубих стебел коноплі. Стебла мочили у воді, витягали, сушили, обдирали шкірочку і палили. Їх називали «коловатниці». Тато тримали ту «коловатницю» біля мами, коли вона щось робила в хаті, коли було темно.

Отже, наведений матеріал з усіх теренів Галичини дає підстави стверджувати, що традиційний інтер’єр народного житла українців цих етнографічних районів має спільні риси у плануванні внутрішнього житлового простору – розташуванні печі, облаштуванні та обладнанні, що є характерним для загальноукраїнського простору. Водночас кожний етнографічний район має свої локальні особливості, які виокремлюють інтер’єр народного житла з-поміж інших. Це залежало насамперед від природно-географічного середовища, соціально-економічного розвитку, етнокультурних контактів з іншими етносами краю.