Array Collective work - Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

На Гуцульщині в с. Соколівка (Косівщина) до печі, з виведенням диму в сіни, у 30-х рр. ХХ ст. почали примуровувати відкриту плиту. Тоді ж монтували подвійні вікна. Підлоги настеляли скрізь. Уподовж тильної і фасадної стін звисали жердки: «верпеч» – над піччю, «вервікон» – понад вікнами. Замість полу ставили дерев’яне ліжко на високих ніжках. У будень його застеляли веретами, ліжниками. Подушки були лише в заможних селян, а бідніші підкладали під голову кептар або ліжник. На свята стіл застеляли «взірцевою» скатертиною з вишивкою, у будень – простою без вишивки. За Австрії ікони («образи») вішали похило, наставляли на рейку і на шнурочок до цвяшка у стелі, а за Польщі – рівно до стіни. По стінах навішували розмальовані тарелі і горнята. На центральний сволок клали хліб, на Різдво і Великдень – калачі. Переобладнуючи стару дерев’яну курну хату, її зсередини оббивали ліщиною («ліскою»), тонкою дранкою та поверх мастили рудою глиною, змішаною з піском, кізяком та дрібно нарізаною соломою. Стіл робив сільський столяр, який уже виточував ніжки, хоча інколи це робив на чотири грані. Спереду в царговій частині стола робили дві шухляди. Якщо стіл був завдовжки 2 м, то його називали «гостинним». У стола-скрині, який ще залишився із курної хати, ніжки («лаби») не різьблені, а тільки передня частина. Біля вхідних дверей замість мисника навішано мисник-шафу, а понад дверима утримувалася полиця «з хвостом», поділена на п’ять віконець, у які вставлені розмальовані фаянсові тарелі. Підвісну колиску замінили на стоячу. Світили гасовою лампою, рідко – каганцем.

Продовжуючи аналіз інтер’єру гуцульського народного житла кінця ХІХ – першої половини ХХ ст., яскравим прикладом стане опис швейцарського мандрівника Ганса Цбіндена «Мандрівка по гуцульських горах», здійснений 1933 року, стосується напівкурного житла: «Низенькими, заледве півтораметровими дверима, начеб призначеними для карликів, входимо до хоромів, звідки веде вхід до двох кімнат із одної та другої сторін. Більшість гуцульських хат складаються з цих трьох приміщень. Побілена глиняна піч – висунена далеко на середину; посеред неї отверта челюсть, що служить за вогнище, а над нею стоїть широкий, дивної породи виступ. Двоє чепурненьких та гарних дітей виглядає цікаво з-за печі, де в них своя лежанка та свій потайний куток; там панують казкові настрої та живе жахливий світ примар. Вздовж стіни стоять широкі лавиці, що служать рівночасно за ліжка. Справжніх ліжок майже нема. Ці лави застелюють ґаздині товстими вовняними ліжниками, із прекрасними фіялковими, темно-зеленими та чорними взорами, що їх самі тчуть на своїх таки верстатах. Тут висять образи святих, деякі мальовані на склі. На полицях, вздовж стін, понакладані миски і жбанки, прикрашені різними фігурними й орнаментальними взорами, а деякі із зображенням церков із численними банями, що скупчуються, наче якісь орієнтально-фантастичні небесні міста. Прекрасно виглядає чистенька дерев’яна стіна із золотим відблиском. Верхні круглі бруси, перепиловані наздовж пні, творять внутрі гладку, мов гембльовану, щільно збиту поверхню; ніхто й не пізнав би, що це проста сокирняцька робота. Біля вікна стоїть коливорот, а на лавиці куделя та веретено. Тчуть і прядуть самі гуцулки, давніше вони ще й забарвлювали вовну рослинними та земними фарбами».

Господиня – Параска Павлюк у своїй хаті біля печі. Косівський р-н, Івано-Франківська обл. 27 вересня 2005 р. Фото Михайла Матійчука

Як уже зазначалося, напівкурні хати на Західному Поділлі наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. не були рідкістю, хоч у зазначений період тут переважали житла з опаленням «по-білому». Яскравим прикладом їхнього побутування є матеріали, викладені в дослідженні Івана Мартинюка «Моє рідне село Ценев у Бережанщині», що вийшло друком 1976 року в Нью-Йорку. Дослідник досить детально описує внутрішнє облаштування та обладнання помешкання. Наведемо окремі фрагменти з цієї праці, які так яскраво ілюструють інтер’єр селянської хати того часу: «У поздовжній стіні було два вікна, звернені до півдня, а в причільних стінах по одному меншому віконцю. Двері відчинялись і зачинялись на дерев’яних чопах і мали дерев’яну засувку-воронку. У хаті у вздовжньому напрямі виднів інколи вирізьблений сволок, на йому лежали сволочки. За сволок часто-густо застромляли кужелі, мотовила, Йорданське кропило тощо. В новіших хатах на сволоках були вирізьблені кирилично-слов’янським письмом написи, яка родина й котрого року довершувала цю будівлю. Біля хатніх дверей при стіні стояла глиняна піч, що складалася з таких частин: бапки, бовдура, верхниці, припічка та грубка, у якій держали вугілля й попіл, так зв. каглою, до сіней і відтак на горище, “вишку’’, отже в хаті не бракувало густого диму. Не без причини такі хати звали “курними’’. В старих хатах взимку огрівали так зв. грубою, що мала невеличкий отвір у сінях; палили в ній солом’яними скрутлями. Коли ще не було сірників, добували вогонь з поміччю кресала із твердого кременя і губки. Із кременя іскра падала на суху губку, відтак її роздували і здобували вогонь. Вдавнині селяни розпалене деревне вугілля завивали у шматинку, клали до горщика і так переносили з хати до хати… Новий стиль сільської хати не відбігав далеко від старого: усунено стару грубу, переділено сіни на дві половини, так зв. сіни й сінки, тобто кухонку, в хаті поставлено огрівальну піч із залізною плитою, на якій варили страви. Проте в самій хаті залишалася та сама простота: звичайний стіл, скриня, де зберігали святковий одяг, полотна й жіночі нашийники, медальйони і коралі, при стінах лави, при столі – ослін; в кутку причільної стіни стояло ліжко – пріча, на йому спали батьки, а решта родини спала до долівці. Постіль накривали білою, іноді мережаною веретою власного виробу. Зверху лежали горою подушки, приоздоблені гарною вишивкою. Над постіллю на жердину вішали одяг. У тому часі не було в Ценеві ні одної хати, що мала б дерев’яну підлогу; долівку вимазували жовтою глиною, підмітали березовою мітлою. Хатнє сміття виносили лише перед заходом сонця. Скрині здебільша фарбували вишневою, іноді темнозеленою барвою. Ключі від них держали господині. В кутку біля дверей стояв мисник, в якому переховували ложки, миски та молошники, а поруч мисника – цебрик, в якому мили посуд. В кутку стояли мітли, коцюби і лопати, взимі були ще прислиці, кожілки, мотовила, на які господині мотали прядиво. Причільна стіна була заповнена образами, перед якими вранці і ввечері молились. Понад дверями висіла полиця з дереворитним передком, на якій завжди лежав хліб. У молодих людей була ще в хаті колиска, в якій виколисували селяни своїх дітей».