Array Collective work - Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

Висвітлення питань, пов’язаних із традиційним громадським побутом етносів, завжди було одним із пріоритетних завдань для з’ясування їхньої культурно-побутової самобутності. Особливого значення при цьому народознавці надавали дослідженню таких звичаїв, як толока (скликання гурту односельців для виконання термінових трудомістких робіт) і супряга (тимчасова кооперація господарів, найчастіше двох сусідів, які не мають достатньої кількості робочої худоби або реманенту, через що об’єднуються для почергового виконання певних робіт), які ґрунтуються на добровільних засадах відробітку.

Локальні особливості звичаїв трудової взаємодопомоги можна чітко простежити за матеріалами з різних етнографічних районів чи підрайонів, які різняться, зокрема, природно-географічними умовами (адже вони впливали на специфіку традиційно-побутової культури). У цьому контексті важливим є дослідження вказаних звичаїв на території Галичини, яка, з історико-етнографічного погляду, включає галицькі частини Лемківщини, Бойківщини і Гуцульщини, Покуття, Опілля, Надсяння, галицьку частину Волині та Західне Поділля.

Толока і супряга були найважливішими формами трудової сусідської взаємодопомоги на теренах Галичини у другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. Вказані звичаї мали багато різновидів, які систематизуємо за виконуваною роботою на дві великі групи: взаємодопомогу під час будівництва і взаємодопомогу під час сільськогосподарських робіт. Останню з них, – на основі народного господарського календаря українських селян, – можна поділити на весняні, літньо-осінні та зимові роботи. Своєю чергою, усі толочні роботи можна систематизувати також за статево-віковим критерієм їхніх учасників: переважно чоловічі, жіночі, молодіжні та мішані. Поширеність і специфіка тих чи тих різновидів трудової сусідської взаємодопомоги на різних теренах була спричинена природно-географічними умовами, місцевими традиціями.

На основі аналізу джерел, у тому числі польових етнографічних матеріалів, можемо твердити: на території Галичини термін «толока» (на Покутті та Західному Поділлі відома й така його форма, як «клака») у значенні трудової сусідської взаємодопомоги поширений нерівномірно, і передусім на теренах, де переважало каркасне будівництво – «з дерева, глини та соломи» (виготовлення глиняного замісу та глиняно-солом’яних вальків, зведення споруди з їх використанням). Натомість на території переважання зрубного будівництва слово «толока» у значенні трудової сусідської взаємодопомоги вживали рідко (найчастіше для позначення допомоги під час валькування глиною стелі): замість нього вживали слово «поміч» (наприклад, на Бойківщині) або словосполучення «на охоту» (на більшій частині Надсяння). На означання трудової сусідської взаємодопомоги під час більшості сільськогосподарських робіт у Галичині використовували різні локальні назви, наприклад «комашня», «чистилі», «сікалі», «боболущики», «піродрахи» тощо. Виняток становили жнива. Проте слово «толока» вживали для окреслення жнив у фільварках, тому таке явище є, скоріш за все, пізнього походження.

На означення супряги як звичаю трудової взаємодопомоги в Галичині побутували іменники «спрягання», «спілка» тощо, а також їхні дієслівні форми («спрягатися», «спілкуватися»).

Будівництво – одна з найбільш трудомістких і витратних робіт у житті селянина, вимагало взаємодопомоги між представниками сусідської громади: супряги – під час транспортування будівельного матеріалу, толоки – під час зведення жител і господарських споруд. Особливості взаємодопомоги під час будівництва на різних українських етнічних землях залежали від його техніки, пов’язаної, у тому числі, з будівельним матеріалом.

На Гуцульщині, Бойківщині та Лемківщині, де переважало зрубне будівництво з кругляків, «плениць» чи брусів із дерев хвойних порід, основні роботи виконували майстри-будівельники. Сусіди допомагали виконати певні підсобні роботи. Найпоширенішою взаємодопомогою під час будівництва на цих теренах було транспортування будівельного матеріалу.

На Бойківщині ґазда, який планував будувати нове зрубне житло, просив односельців допомоги під час перевезення деревини з лісу на місце майбутнього будівництва. Мешканці села, які мали таку можливість, їхали «за добре слово» по дерево й звозили його, а ґазда частував їх, і обов’язково – горілкою. Допомогти привезти колоди («кльоци») могло прийти до 15 «фірманів». Для транспортування будівельних матеріалів селяни часто вдавалися до супряги, адже тягти колоди одній тварині було важко. Якщо господар купував уже збудовану хату, яку потрібно було розібрати на деревину, чи розбирав старе житло, щоб на його місці збудувати нове, родичів і сусідів скликали «валяти хату».