Array Collective work - Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули

Як свідчать наші матеріали та дані дослідників, смереку, призначену для спорудження житла, на Гуцульщині заготовляли переважно у зимові місяці: «Рубали смереку в зимі, бо в літі смерека рідка, вона пускає воду, зимою вона крепша» (с. Селятин Путильського р-ну Чернівецької обл.). Натомість місцями, скажімо на Рахівщині, за найбільш сприятливий час для початку заготівлі смереки вважали серпень – «Илевий» («Ілевий») місяць. Рубати деревину можна було починаючи від свята Іллі («до Іллі дерева рубати не можна – воно ше сі лупит»). Від Іллі у дерева вже не відстає кора: «Ілевого місяці (після Іллі) сок вже остановитсі, вже ліс соку не пускав» (с. Кваси); «В восьмому місяци дерево юш сі не ме лупити, сік пішов в землю» (с. Лазещина); «Зрубаної у той час смереки хробак не точит» (с. Стебний). Щоправда, у деяких селах (Стебний, Кваси) стверджують, що в цьому місяці були лишень окремі дні, коли можна заготовляти деревину: «Як в ті дни зрубати, то дерево не гниє» (с. Кваси). Особливо сприятливими для заготівлі місцеві гуцули вважали перших 15 днів «від Іллі»: «Як в той час утне, обробить – дерево таке, як залізо» [2, с. 50]. Респондент Шмілєк Василь Юрович (1914 р. народж.) із села Чорна Т иса вважав, що рубку можна було проводити протягом останніх двох тижнів сьомого місяця: «Найліпше зачинати рубати сьомого місяця (в юні)… в тому місяці є 15 днів, коли можна рубати». Ця неточність, на нашу думку, пов’язана із відліком часу по новому і старому календарях. Власне, відповідно до народних спостережень, дерево можна було рубати від свята Іллі (20.ѴІІ за новим стилем; 2.ѴІІІ за старим стилем). Місцями (с. Лазещина) найкращим матеріалом вважають деревину, заготовану у восьмому (серпні) та дев’ятому (вересні) місяцях. Після цього хорошу деревину давала аж груднева рубка (здійснена у дванадцятому «Андріївому» місяці). Дуже сприятливими були перший і другий місяці (два «січні»): с. Лазещина. У жодному випадку не рубали дерева в «маю» (травні): «Тоді дерево сі дуже лупи, воно м'яке, відстає луб» (с. Лазещина Рахівського р-ну Закарпатської обл.). Те саме стосується й червня: «Бо шостий місяць (юль) поганий… в юлі смерек пускає сік, а дерево коли пускає сік, то слабе» (с. Чорна Тиса Рахівського р-ну Закарпатської обл.); « Як у червні рубают – червак дерево точе, а як під осінь – то дерево вже не соковите» (с. Білі Ослави Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.).

Щодо листяних порід, то скажімо, букове дерево на Гуцульщині заготовляли у першій половині травня, оскільки його розвиток у верхніх лісових смугах Карпат починається тільки у кінці цього місяця [6, с. 88; 13, с. 37]. Як зазначають дослідники на основі інформацій респондентів: « Бука стяти у травні, то буде легкий, як смерека» [6, с. 88]. У селі Косівська Поляна на Рахівщині бук рубали «у повні мая» (у травні, на повному місяці), тоді «як соки не йдут, бо як йдут соки, то дерево вже рідке ». Натомість у південних передгірських селах Рахівщини (с. Верхнє Водяне), де вегетаційний період починається значно швидше, бук рубали ще у лютому, поки «не пускав брость (бруньку. – Р. Р. )». Цікаві дані про заготівлю бука нам вдалося почерпнути у селі Кевелів (урочище Цовт). Щоб заготовлену букову деревину не пошкоджували шкідники («не їв червак»), його рубали «в спеціальний окремий день в місяци квітни». Щоб визначити цей день, на початку квітня господар ішов в ліс «і трохи зарубував бука» (стесував невеликий шматок кори). На зарубці виступав сік, а на це місце сідали дрібні комахи. Кожного дня він приходив до цього дерева і спостерігав за поведінкою комах: «Коли мухи сідают на зріз і живут – дерева не рубают, а коли в якийсь день мухи сідают на зріз, нап'ютси соку і здихают, то в той день бук можна рубати на хату – його червак не буде їсти». Власне зрубане у цей день букове дерево буде дуже міцним, стійким до корозії, шкідників («на другий день бука вже рубати не можна», бо у нього не буде цих властивостей).

Стіни жител споруджували у зрубній техніці («в вугли», «в угол», «в зруб», «в сруб») з колод («вібле дерево», «круглєк», «віблєк»), напівколод («протеси», «протісі»), рідше – з тесаних брусів (протесаних на два чи чотири боки колод) – «тесанці», «брусоване дерево».

Під нижній вінець зрубу («підвалини») по кутах укладали великі камені («підліжки», «підклади», «цоклі»), а простір між ними заповнював стрічковий фундамент з каміння, укладеного «на сухо» («підмурок», «підмурівок»), висота якого регулювалася перепадом рельєфу.