Array Collective work - Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули

В українців Гуцульщини протягом століть виробився багатий виробничий досвід плекання бджіл. Найпоширенішою була порода середньоєвропейської сірої бджоли, особливо виділялася карпатська бджола, яка домінувала. Наприкінці XIX ст. у пасіках гуцулів (смт Верховина, с. Зелена, Криворівня Верховинського р-ну, с. Брустури Косівського р-ну) з’явилися італійські бджоли («італієнки», «волоські», «желтобрушки»).

Турбота про бджіл розпочиналася з розташування пасіки на присадибі – у садках чи городах поблизу хат і господарських будівель, в сусідстві із сіножатями, левадами з річками. Наявність дерев була одним з найважливіших чинників при виборі місця для пасіки. Водночас необхідно було обрати під пасіку помірно сонячне місце, аби до вуликів проникало світло і тепло; тому їх переважно ставили на південному схилі, льотками до півдня чи сходу. Пасіку намагалися розташувати у тихому, спокійному, зручному для бджіл, затишному від вітру місці, далеко від дороги чи іншого джерела шуму, з водою поблизу, й огороджували плотом. Вулики розставляли в один або кілька рядів чи без дотримання певного порядку.

Поряд з розміщенням вуликів на відкритому повітрі на Гуцульщині побутували і закриті пасіки, в яких стаціонували вулики. Було два види пасічницьких споруд закритого типу: окремі будівлі та прибудови до хат. До першого виду належать характерні для кінця XIX ст. «пасіки», які зводили з семи-восьми стін. Зверху споруду накривали дахом, а всередині був «прозір» – некрите місце, «яким мухи на пашу ходє» [7, с. 110–111]. Така пасіка з с. Замагорів Верховинського р-ну експонується в Музеї народної архітектури та побуту у Львові. Це невелика будівля завширшки 3, заввишки 1,5 і завдовжки 8 м, зрубно-каркасної конструкції. Стіни зведені зі смерекових плениць. Оригінальною конструкцією відрізняється двосхилий дах під дранкою – на висоті 1 м від стін влаштовано виріз, призначений для вильоту бджіл. Всередині під стінами, накритими дашком, встановлені вулики. Між їх рядами утворюється дворик (1,5x6 м), який забезпечує зручний виліт комахам та роботі пасічника. Майже подібний тип пасіки зафіксовано в с. Криворівня Верховинського р-ну. Відмінність споруди полягає в тому, що для льотків робили не суцільні прорізи, а для кожного вулика окреме вічко [5, c. 49]. На теренах Гуцульщини побутував і другий вид закритих стаціонарних пасік у вигляді прибудови до хати чи господарського приміщення. Такі «пасіки» зафіксовані на Буковинській Гуцульщині (с. Шепіт, Селятин Путильського р-ну Чернівецької обл.) [1, арк. 16–17, 20]. У них на лавках стояли зарублені в стіни вулики, в яких були прорізи для вильоту бджіл, що виходили назовні. Вхід до приміщення вів через двері.

Робота у пасіці потребувала використання необхідного пасічницького приладдя. До складу інвентаря, потрібного при догляді за бджолами, належали засоби захисту пасічника (сітки, димарі) та пристосування для збирання роїв (помпи, рійниці). Засоби захисту пасічника під час проведення ним необхідних маніпуляцій на пасіці (розбирання бджолиного гнізда з метою перегляду чи вибирання меду) поділяються на пристрої для охорони відкритих ділянок тіла від укусів бджіл та підкурювання їх димом. Здавна ефективним засобом захисту від бджолиного жала вважали сітку, яка захищала обличчя. Найпростіша лицева сітка («ситко») – дротяне сито, обшите полотном або мішковиною, яке одягали на голову; її на Гуцульщині використовували повсюдно. Побутували дротяні сітки й іншої форми. Так, у с. Яворів Косівського р-ну ми виявили опуклу овальну сітку (35x26 см), яка нитками пришита до полотнища з густої мішковини, завдовжки 56 см. На початку XX ст. значне поширення набув інший тип пристрою для захисту обличчя – саморобний солом'яний (полотняний) капелюх, на який спереду надягали дротяну або полотняну сітку. У 20—30-х роках дріт і нитки замінили газ і тюль; їх зшивали у вигляді мішка, в який з одного боку вставляли гумку.

Закрита пасіка; с. Замагорів Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.

У засобах для підкурювання бджіл основна роль відводилася диму, який відганяє бджіл в глибину вулика, зменшуючи їхню агресивність. Практикували два способи отримання диму: шляхом відкритого горіння та горіння матеріалу в закритому просторі. Суть першого полягала в тому, що запалювали туго скручену тканину («катран») в руці або шматок порохна («порохня, «головенька») чи губки (висушене плодове тіло гриба-трутовика) з дерева, які добре займалися і давали не полум'я, а лише дим. Подекуди (с. Яворів Косівського р-ну) підкурювали бджіл запаленою губкою та порохном на глиняній підставці, яку підставляли до вулика і дмухали ротом. Цей дуже архаїчний і примітивний спосіб підкурювання бджіл продовжував використовуватись гуцулами у 20—30-х роках, а у с. Білі Ослави та Микуличин Надвірнянського р-ну ще навіть у 40-х роках XX ст.