Array Collective work - Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули

3. Архів ІН НАН України. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 256. Зош. 1.

4. Горленко В. Ф ., Бойко. І Д ., Куницький О. С . Народна землеробська техніка українців. Київ, 1971.

5. Жерела до історії України-Руси. Львів, 1895. Т. 1.

6. Історія міст і сіл УРСР. Івано-Франківська область. 1971.

7. Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 1. С. 36.

8. Шухевич В . Гуцульщина. Ч. 2. С. 164.

9. Falkowski J . Północno-wschodnie pogranicze Huculszczyzny. S. 56.

10. Moszyński К . Kultura ludowa słowian. Cz. 1. S. 196.

Користь меду та воску здавна була відома людям, що спонукало їх займатися «полюванням» на диких бджіл, які природним способом роїлися у дуплах дерев, а згодом плеканням цих цінних комах. Поряд з існуванням бортництва (давньої форми бджільництва, при якій утримували бджіл у природних, а згодом штучних дуплах дерев), історики припускають досить ранні початки «домашнього», присадибного бджільництва (пасічництва), тобто появу пасік, що складалися з колодних вуликів. Перша відома нам звістка про існування пасік на Гуцульщині походить з початку XV ст., хоча вони, безперечно, існували значно раніше, ніж з’явилися про них згадки. Так, у дарчій грамоті князя Свидригайла Максиму Владу Драгосиновичу на с. Косово, Березово і Жаб’є (1424 р.) читаємо: «А тако даємо и дали ему с лесы, с бортми, с пасеками» [4, c. 100]. Досить велике поширення колодних пасік на досліджуваній території у XVI ст. засвідчують тогочасні архівні джерела, зокрема матеріали люстрацій королівщин. У податкових описах 1565–1566 рр. зазначено велику кількість вуликів («пнів») в окремих селах Гуцульщини (Кути – 210, Рибно – 40, Здвижин – 130) [2, c. 20–21, 23], від утримання яких пасічники в той час платили бджільну десятину («очкове»). У XVII ст. пасічники-кріпаки Рахова щороку платили від кожної колоди по 4 крейцари. На жаль, тогочасні джерела подавали винятково кількісні характеристики, не зупиняючись на зовнішньому вигляді та конструктивних деталях існуючих вуликів-колод.

У другій половині XIX – на початку XX ст. на території Гуцульщини співіснували та змінювали один одного в хронологічній послідовності різні види дорамкових (колоди, дуплянки, сапетки) та рамкових (Дзержони, слов’яни, Дадани) вуликів, які виробилися пасічниками в процесі багатовікового виробничого досвіду. Довбані вулики виготовляли з колод здебільшого хвойних порід дерева – смерек, ялин, а також лип. Їх в народі називали «кругляки», «пні», «кадовби», «кадуби», «кадлуби», «колоди», «довбанки», «вулиї», «штубеї». Такий вулик, встановлений вертикально на підставці з каменю чи дерева, називався «стояком»; траплявся тип вулика, нахиленого під певним кутом – «лежак».

Колоди виробляли з гладко обтесаних, позбавлених гілок стовбурів зрізаних дерев, які за допомогою сокири і різновидів долота роздовбували всередині і робили порожнину – для отримання отвору для гнізда (с. Білі Ослави, Микуличин, смт Делятин Надвірнянського р-ну Івано-Франківської області). На початку XX ст. уже переважали колоди відносно невеликих розмірів – заввишки 0,6–1 м, завширшки 0,2–0,5 м. У колоді за допомогою свердла з робочою частиною ложкоподібної форми з гострими краями на перпендикулярно прикріпленій на верхньому кінці ручки прокручували отвір для вильоту комах («отвір», «воронку», «вічко»). Внизу над самим дном робили отвір із засувкою («дверці», «отворець»), необхідний для чищення вулика і вибирання меду. Зверху колоду накривали ґонтовим двосхилим дашком або корою смереки («луб'єм»). До колод, середину яких творила конусоподібна порожнина, вкладали кілька перекладин-планок («перехрестє», «бильця», «патички», «островець»), до яких бджоли кріпили вощину. Традиційні колодні вулики збереглися в селянських пасіках Гуцульщини до перших десятиліть XX ст. включно [1, арк. 15, 17, 24, 44, 45]. З початку століття окремі гуцульські пасічники почали модифікувати колодні вулики, встановлюючи у них рамки (с. Пістинь Косівського р-ну, с. Заріччя Надвірнянського р-ну Івано-Франківської області).

Колодний вулик – одинарний і подвійний;с. Пістинь Косівського р-ну Івано-Франківської обл.

Поряд з колодами у досліджуваному регіоні побутували дуплянки – примітивні нерозбірні вулики, значно наближені до природних умов (дупла дерева), без дна, типу бочки. Дуплянку встановлювали лише вертикально – на землю чи дошку. Під нею можна було робити підставки чи викопувати ями, а низом заглянути всередину і переконатися у достатку корму для бджіл. У гуцулів переважали дуплянки, видовбані з порохнявого дуплистого обрубка найчастіше смереки, рідше липи, висотою 0,6–0,7 м, іноді до метра, шириною 0,3–0,4 м. Льотки («прорізи») розташовувалися з однієї сторони – в нижній частині або посередині, під якими часто робили поличку, щоб бджолам було легше входити до вулика. Вкладені у довбаний вулик поперечки давали комахам основу для закріплення вощини. Зверху дуплянку накривали дерев'яним дашком, лубом або круглою дерев'яною накривкою. На Гуцульщині дуплянки набули поширення наприкінці XIX ст. Головним недоліком дуплянок було знищення (закурювання) бджіл під час вибирання з них меду. У 30-х роках ХХ ст. дуплянки, які ще продовжували подекуди побутувати (с. Старі Кути Косівського р-ну, с. Микуличин Надвірнянського р-ну Івано-Франківської області), почали обладнувати рамками.