Array Collective work - Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули

Для садіння картоплі виділяли найбільш удобрені ділянки поля, передусім освоєні землі. На них садили картоплю два-три роки або садили її після жита чи бобових.

Гуцули садили картоплю, як правило, за лопатою або мотикою, а бойки – за мотикою і плугом. Зорану землю залишали на два-три дні, щоб угрілася. Лопатою викопували ямки. Ряди робили знизу вверх. У викопану ямку хтось із дітей або господиня клали картоплю, яку присипали землею з наступної ямки. Старші віком гуцули розповідали, що в кінці XIX ст. ще дехто з селян вирощував картоплю в хаті у горщиках, на невеликих грядках. Садінням картоплі завершували весняні польові роботи. Із зернобобових культур останніми висаджували горох і квасолю «пішу» (стелилася по землі) або «тичну» (вилася по тичці).

На добре підготовлених грядках господиня сіяла мак, петрушку, столові буряки, кріп тощо, після чого граблями заглиблювала в ґрунт. Кожна із цих культур, крім капусти, яку культивували більше інших, мала свою грядку.

Агрофізична форма догляду за сільськогосподарськими культурами передбачала білякореневе спушування ґрунту з одночасним підсіканням сапою бур’янів та прополюванням. Другим етапом догляду за картоплею було її підгортання, яке проводили з обох боків рядка.

Просапували також городні культури і кукурудзу. Посаджену кукурудзу за мотикою просапували один раз, а посіяну – двічі. Перший раз проріджували («ретезували»), другий – спушували. У с. Білі Ослави Надвірнянського р-ну за другим разом «підгрібали» землю навколо стебла, добиваючись цим зміцнення опірності його вітрам і збільшення площі прийому підживлення.

Прополювали всі стеблоростучі, городні і навіть просапні культури. Городину і льон пололи двічі, стручкові і коноплі – один раз. Із ділянок колоскових виривали тільки бур’яни. Це була винятково жіноча робота.

Поля і городи, які прилягали до лісу, охороняли від диких звірів, кабанів, ведмедів, городину – від домашньої птиці. Проти птахів встановлювали на городі пугала («опуди») – хрест із патиків, на який надівали подертий одяг [8, с. 166–167].

Збирання врожаю було однією з найважливіших хліборобських праць. Селяни уважно стежили за спілістю зерна. Збір зернових тут, як і на решті території Українських Карпат, проводили в серпні і відповідно до їх дозрівання. Першим жали озиме жито, останніми – яре жито і овес.

Серпи були спочатку ковальські, а пізніше – фабричні, з зубцями («назублені»). Серпи ковальської роботи – гладкі, їх клепали на бабці, як коси. Коли стиралися зубці у фабричних серпах, то ними жали кукурудзу. Лише заможні селяни косили овес косою із спеціальним пристосуванням – лучком («вилкою»).

Женці («жнільниці») приступали до роботи дуже рано. Першим починав жати господар або господиня. Схоплені долонею і зжаті одним махом серпа стебла («лучка», «жмуток») клали на землю («на політ»), потім зв’язували у снопи перевеслом, скрученим із цих же стебел, і складали у копи, а через два-три дні снопи складали у «кладні» (45–20 снопів). Завершували «кладню» снопом, покладеним поверх інших колоссям донизу, щоб інші не мокли. Так снопи стояли, поки добре просохнуть. Потім везли їх додому, складали у криті обороги або на «подену» (підвищення з каміння, покрите товстим шаром гілок і соломи, що служило основою оборога). Обороги зверху накривали соломою.

Складали снопи також у копи («клані») по 30 снопів і півкопи – 15 снопів на кіл, забитий у землю. У с. Верхній Березів (Косівщина) снопи клали без кілля в полукіпки, навхрест, на закарпатській Гуцульщині – у чотири ряди, а на низ – заломлений колоссям вверх сніп («столец»). Зверху накривали полукіпок (30 снопів) «шапкою» (сніп колоссям униз). Тут також складали снопи у «попики» (сніп уверх колоссям). На Гуцульщині було поширене складання снопів без кілля у «дідики» (8—10 снопів) і «купки» (15 снопів). Цей спосіб укладання снопів без кілля характерний і для інших районів України [9, c. 59].

Після завершення жнив жінки збирали у вересні врожай овочів. Картоплю копали («драли») сапами у вересні всією сім'єю. Тут же на сонці просушували її і сортували.

Льон і коноплю вибирали жінки руками («тягли із землі»), в’язали їх у невеликі горстки і складали в стіжки, щоб швидше просихали і щоб дозрівало насіння. Тоді молотили або товкли на подвір’ї праниками або довбенками на камені, рідше «місили» ногами в сінях [1, арк. 11].

Особливо відповідальною працею на Гуцульщині була заготівля в літній час сіна для худоби на зимовий період на «царинках» або на сіножатях біля хати, полі далеко від села і на полонинах, призначених на сіно. Траву косили чоловіки косами. Були два різновиди кісся – ліщинового, рідше ясеневого («кіся», «кісе», «кіссє») з однією ручкою (давніше) або пізніше – з двома. Такі кісся побутували на Бойківщині, ними користувались сербо-хорвати, болгари, литовці та інші прибалтійські народи [10, c. 196]. Сягало воно під плече косаря і було найменшим в Українських Карпатах. Косу з’єднували з кіссям за допомогою металевого кільця («обручка», «перстінь») і притискували виступ («нагупец», «нагупенчак») на п’ятці коси клином («плішка», «пасклин»). Для міцнішого кріплення коси з кіссям інколи вживали друге металеве кільце («заківка», «перстень») з отвором, в який заходив виступ на вусі коси. Косу гострили каменем («брус», «брусок») і вирівнювали, коли защербиться, залізним прутом («носак», «гусак»). Клепали косу молотком на залізній «бабці», раніше тупій, а пізніше гострій, забитій у дерев’яну основу («бабчир»), загострену внизу. Приладдя для гостріння коси косарі носили в дерев’яній, а пізніше бляшаній «кушці».