Array Collective work - Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули

Дерев’яний плуг складався з робочої половини – плуга та тяглової – передка («колісниця», «піша колісниця», тобто дерев’яна, без цвяхів). У такому плузі дерев’яними були: гряділь («гридиль», «герділь», «придоліп», «стріла»), дві ручки («чепиги», «чапиги», «чипиги», «ручиці»), полиця («поличка», «плита», «постіл»), підошва («підошва»), а чересло («ніж») і леміш («леміш», «постів», «постіл», «каптур», «черевик») – залізними. За конструктивними особливостями традиційний дерев’яний плуг на Гуцульщині відомий двох типів: з непорушною полицею і переставною полицею. Останній використовувався на Україні лише в гірських районах Карпат [4, c. 45].

У передку було два колеса: праве велике «борозняне» («блазне») і менше ліве («мале»), обкуті обручами («рифами»), а подекуди передки мали однакової величини колеса. Передок з’єднувався з плугом тяжем («ожевкою») – лозовим кільцем або ланцюгом. При запряганні волів або корів до передка чіпляли ще й війє («віє», «війце», «двіло»). Як і на інших територіях України, тут у XIX ст. орали кіньми або волами, а бідняки – часто коровами.

В кінці XIX ст. з розвитком капіталізму фабричні плуги прийшли на зміну традиційним дерев’яним. Модифіковані плуги, як і в сусідніх народів, мали удосконалені залізні лемеші і відвали, всі частини були залізними, крім чепіг і гряділя. Проте дослідники землеробства Гуцульщини навіть у 30-х роках XX ст. фіксували побутування традиційних дерев’яних плугів, якими користувались у бідняцьких селянських господарствах. Фабричні залізні плуги, як правило, мали заможні селяни.

До комплексу землеробських знарядь належала на Гуцульщині і борона. Її використовували для спушування ріллі («скородили», «шкородили») і закриття насіння після посіву. У с. Росішка Рахівського р-ну Закарпатської обл. борону називають «грапа». Під цією ж назвою вона відома і в сусідніх молдаван. Така борона зустрічається і в інших місцевостях Закарпаття і частково півдня України [4, c. 57].

Простіший тип такої борони відомий на Поліссі і в зоні Лісостепу, у росіян і білорусів.

В кінці XIX ст. побутували рамочні, переважно прямокутні борони з дерев’яними брусками («бильця», «сегрети») і зубками («чопики», «гвіздя»). У деяких селах Гуцульщини (с. Голови Верховинського р-ну) для рами використовували природно вигнуте дерево. В раму пропускали три дерев’яні планки («насадки»), до них прив’язували дерев’яні бруски («бильця»), в просвердлені отвори яких забивали зубки. До першої світової війни борони у цьому селі були ще з дерев’яними зубками, в інших селах такими боронами користувалися і в 30-х роках XX ст. Проте в цей час уже переважали борони з залізними ковальськими зубками. На початку XX ст. у господарствах сільських багатіїв з’являються повністю залізні фабричні борони. Проте переважна більшість горян користувалась аж до колективізації сільського господарства дерев’яними боронами із залізними зубками [9, c. 58].

Залежно від тягла до борони впрягали двох волів або одного коня. Скородили переважно кіньми.

Для спушування скиб, крім борони, яку селяни вживали на оброблюваних уже довгий час ділянках, застосовувались мотики («сапи»). Ними сікли («чухали») скиби на новині.

На Гуцульщині вирощували різні зернові культури: овес, яре та озиме жито, ячмінь, менше пшениці і кукурудзи (бо не всюди дозрівала) і зовсім мало гречки і проса. Найпоширенішим був овес. Документи королівських люстрацій Снятинського староства 1565 р. засвідчують, що в гуцульських селах Рибне, Здвижин (тепер Вижниця), Кути (тепер Старі Кути) вирощували у цей час із зернових найбільше вівса, який входив в оплату данини [5, c. 19].

Із технічних культур перевагу віддавали льону («лен») і коноплі («колопні»). Льону сіяли більше, ніж конопель.

Гуцули, як і бойки, велику увагу приділяли вирощуванню картоплі, яка була одним із важливих продуктів харчування. Наприклад, на буковинській Гуцульщині в середині XIX ст. вона займала більшу частину орного поля. Досить поширеними були капуста і біб. Вирощували також квасолю, огірки, горох, моркву, петрушку, цибулю, часник, буряк мак та ін. [3, арк. 1, 8, 10, 14].

Виходячи з практики і багатовікового досвіду населення, тут виробили своєрідну народну агротехніку, яка охоплює різні заходи, спрямовані на одержання від землі якнайбільшого врожаю. Народною агротехнікою передбачалось передусім удобрення і угноєння ґрунтів, відновлення їх структури, ефективність обробітку, передпосівна обробка насіння, знання біологічних і економічних характеристик землеробських культур, технік сівби і садіння, правильного й якісного догляду за рослинами і плодами в процесі вегетації, своєчасне збирання та зберігання врожаю без втрат. Оскільки якість ґрунту в лісовому ландшафті, а особливо в гірській місцевості була низькою, то попіл як удобрення протягом тривалого часу відігравав тут важливу роль. У другій половині XIX ст. поряд з підживленням ґрунту попелом вживали гній, а сільські багатії – інколи й мінеральні добрива. Наприкінці XIX – на початку XX ст. селяни намагалися поліпшити родючість ґрунту і шляхом висівання спеціальних відновлюючих структуру ґрунту трав – конюшини, люпину та ін.