Array Collective work - Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули

Отже, в другій половині XIX – на початку XX ст. на Гуцульщині, як і на решті території Українських Карпат, іще побутувала вирубно-вогнева система землеробства. Будучи реліктом первіснообщинних виробничих відносин і агротехнічним анахронізмом у капіталістичну добу, її функціонування все ж таки було економічно доцільним у натуральних і напівнатуральних селянських господарствах горян.

Дальший розвиток землеробства на Гуцульщині, як і загалом в Українських Карпатах, відбувався шляхом витіснення вирубного господарства. Характерно, що на Гуцульщині в XIX – на початку XX ст. одночасно функціонувало і багатопільне господарство з елементами сівозміни, рідше – невпорядкованої системи землеробства.

Перелогова система землеробства виникла лише з впровадженням у гірському землеробстві орних знарядь – рала чи плуга. Її знали раніше селяни землеробсько-тваринницької зони і пізніше – тваринницько-землеробської. Дослідники вважають, що на Гуцульщині рало не було відоме, а дерев’яний плуг почали використовувати лише в кінці XVIII – на початку XIX ст. Це говорить про відсутність тут у давнину як орних знарядь, так і орних систем землеробства. До появи плуга та й довший час і при ньому, аж до початку XX ст., у бідних господарствах землю обробляли дерев’яною лопатою з обкованою залізом робочою частиною і сапами [8, c. 164].

Польові матеріали свідчать, що в XIX – на початку XX ст. в Українських Карпатах чистого польового перелогу майже не було. Рідко який господар залишав частину поля на тривале природне відновлення родючості.

Землеробські ділянки були невеликих розмірів і називались «городами» (від чого й походить місцева назва лопати «городник», «горонник»).

У XIX ст. тут мала місце багатопільна система і вирубно-вогневе землеробство. Сівозміни виглядали таким чином: перший рік – картопля («бараболя», «мандибурка»), другий – кукурудза, третій – знову картопля, четвертий – зернові («збіжжє»). Тут часто ріллі не давали відпочити під травою, а повторно пускали в сівообіг. У кінці XIX ст. в господарствах сільських багатіїв з'являються елементи плодозмінної системи землеробства, не допускається на одному місці висів культур однієї групи протягом кількох років підряд.

Своєрідні умови цієї території позначились і на використанні землеробської техніки, призначеної для обробітку ґрунту. Невеличкі шматки земель, трудність їх угноєння й обробітку в гірських умовах, а також нестача тяглової сили – коней і волів – були причиною того, що селяни часто замість того, щоб орати поле чи город плугом, обробляли їх мотикою («сапа», «джугас») [9, c. 156].

Люди похилого віку с. Іспас Путильського р-ну Чернівецької обл. пам'ятали ще дерев'яні мотики із залізною оковкою робочої частини [4, c. 63]. Такі самі мотики були у селах Задубрівка цієї ж області та Дениси (Київщина). Можливо, що ці мотики є модифікацією дерев'яної мотики, яка існувала одночасно (а може, й раніше) з кам'яними і кістяними, відомої на території України ще племенам трипільської культури (кінець IV–III тис. до н. е.).

На Гуцульщині, як і на іншій території Українських Карпат, побутували сапи з гранчастим обухом (званим також «вухом»), як і в сокири, полотном, подібним до трикутника, овальним лезом. Тут, як і в ряді районів Закарпаття, Житомирщини і Чернігівщини, робоча частина кріпилась до держака, як і в сокири, а сам держак мав назву «топорище» [3, арк. 12]. Виготовляли сапи місцеві ковалі і зайшлі ковалі – цигани, пізніше були й фабричні, звичайні і двозубі.

Знаряддя обробітку ґрунту:1 – дерев'яний плуг, 2 – модифікований плуг, 3 – борона, 4 – мотика, 5 – лопата

Для обробітку ґрунтів користувалися лопатою («рискаль», «городник», «горонник») – ще в кінці XIX ст. дерев’яною, із залізним робочим окуттям. У бідняцьких господарствах такими лопатами працювали ще до першої світової війни, хоча переважали в цей час уже фабричні залізні.

Лопатами, як правило, скопували город, садили за лопатою картоплю, інколи й кукурудзу (буковинська Гуцульщина), копали картоплю.

Як уже згадувалось, дерев’яним плугом із залізним лемешем і ножем почали користуватись на Гуцульщині лише на межі XVIII–XIX ст. Такі плуги побутували у незаможних селян аж до колективізації сільського господарства.

У другій половині XIX – 30-х роках XX ст. на території Гуцульщини з’являються плуги трьох різновидів: традиційні дерев’яні (їх називали «прості плуги») на колісному передку із залізним лемешем і череслом, традиційні модифіковані плуги і фабричні залізні плуги (кінець XIX – початок XX ст.) [3, арк. 12, 28, 39].