Array Collective work - Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули

Димар з механічним роздмухуванням вогню

Сикавка і пасічницький ніж

До засобів для отримання диму, в яких горіння відбувалося у закритому просторі, належали димарі. З кінця XIX ст. відомі димарі з механічним роздмухуванням вогню, що відзначалися великою ефективністю дії. У селянських пасіках обстежуваного терену димарі почали з'являтися і поступово поширюватися на початку XX ст. Це були переважно саморобні пристрої у вигляді гладунця, який часто виготовляли з бляхи, мідної гільзи чи переробленого протигазу часів Першої світової війни, з міхом зі шкіри на дерев'яних дощечках. У 1920— 1930-х роках на досліджуваній території набули розповсюдження фабричні димарі, що складалися з циліндричного корпусу з відкидним верхом і шкіряного міху, за допомогою якого підтримували горіння палива і спрямовували струмінь диму в необхідне місце.

Невід'ємний компонент пасічницького приладдя становила помпа («сикавка») – пристосування, яким скроплювали привиті на деревах та роївті-качі. Як свідчать дані польових обстежень, на Гуцульщині побутували помпи домашнього виробництва пасічників – різних розмірів, які діяли за принципом поршня. За матеріалом виробництва їх класифікують на дерев'яні, бляшані і комбіновані. Дерев'яні помпи виготовляли переважно з «бзини» (Sambucus nigra L.), а також бузка звичайного («базника») (Syringa vulgaris L.). На території сучасного Надвірнянського р-ну ми зафіксували побутування саморобних бляшаних «сикавок». Це були пристрої завдовжки 50—140 см. Денце залізної трубки закривали пробкою з отвором; в останній вставляли бляшаний поршень з діркою, на одному кінці якого навивали клоччя. Спорадично використовували і бляшані помпи фабричного виробництва, а також комбіновані, що складалися із залізної трубки з денцем і дерев'яного поршня з гумою, яким набирали воду.

Необхідною приналежністю пасіки було пристосування для знімання бджолиної сім'ї з місця привою в період роїння і перенесення її на місце стаціонарного перебування (у вулик), відоме як рійниця. Пасічники регіону для збирання роїв використовували спеціально виготовлені з цією метою рійниці і різноманітне поліфункціональне приладдя (кошики, відра, «коновки»). Наприкінці XIX – на початку XX ст. на території дослідження побутували різні види саморобних рійниць, які виготовляли з соломи, лубу, дерева. Одним із поширених типів була солом’яна рійниця («кошиль»), плетена спіральною технікою. З соломи виготовляли довгий спіральний валок (кіску), для скріплення спіраль обплітали пасмами лика чи лозою. Спіральна техніка плетіння обумовлювала округлу форму рійниці, яка нагадувала перекинутий зрізаний широкий конус, тобто відро, ємністю до 15 л. З поширенням у досліджуваному ареалі рамкових вуликів пасічницький інвентар для знімання роїв поповнився рійницями чотиригранної форми з дощок, фанери або товстого паперу, в які вставляли рамки з медом, щоб привабити рій. Це були скриньки з бічною стінкою на засувці, в якій зроблено льоток. Останній закривала тонка дротяна сітка. По обох боках рійниці розташовували отвори, необхідні для вентиляції. До скриньки прикріпляли шнурок, за допомогою якого її чіпляли на дерево. Побутування описаних рійниць зафіксували ми у с. Шепіт Путильського р-ну Чернівецької обл., с. Бистрець Верховинського р-ну, с. Яворів, Пістинь, Старі Кути Косівського р-ну, с. Микуличин, смт Делятин Надвірнянського р-ну Івано-Франківської області. Зібравши бджіл до такої рійниці, пасічники накривали її зверху рідкою мішковиною. Окрім того, приладдям для знімання роїв слугував дерев’яний посуд – «відра» (Косівський р-н), «балії» (Верховинський, Косівський р-ни). Для зняття привитих на деревах роїв бджолярі підставляли описані пристрої на довгій жердині під дерево, де звився рій, або піднімалися з ними на дерево за допомогою драбини.

Приладдям, завдяки якому можливе ефективне отримання меду, були пасічницькі ножі та медогонки. Дані польових обстежень дають підстави виділити на території Гуцульщини два існуючі типи пасічницьких ножів залежно від системи вулика, в якому їх застосовували. Хронологічно давнішим є довгий ніж, один кінець якого загнутий під прямим кутом, а другий – долотоподібно загострений. Серед пасічників він відомий як «правий ніж», «ніж на патичку» (с. Яворів Косівського р-ну). Цим ножем користувалися у нерозбірних вуликах; зачепивши зігнутим кінцем щільники, їх піднімали догори, повертаючи ніж на 90° і підрубуючи залежно від необхідності. Протилежним кінцем ножа відрізали щільники від стінок вулика. «Кривий» ніж (на відміну від «правого») – продукт пізнішого періоду, що набув поширення в кінці XIX – на початку XX ст. Він мав довжину до 30 см, загострене з обох боків лезо, дерев’яну ручку. Лезо ножа було двічі загнуте під прямим кутом (на зразок мулярської кельні), що полегшувало розпечатування щільників та зрізування трутової черви у рамкових вуликах, оскільки рівним ножем це зробити неможливо.