Array Collective work - Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули

Найпримітивнішими планувальними типами стаціонарного житла гуцулів були невеличкі курні однокамерні «бухні» та двокамерні («хата» + «хороми») «бурдеї», у яких ще у кінці ХІХ ст. проживали найбідніші верстви населення. Проте у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. найпоширенішим типом житла була трикамерна хата з одним («комора» + «хата» + «хороми»; рідше – «комора» + «хороми» + «хата») чи з двома («хата» + «хороми» + «хата») житловими приміщеннями, розташованими обабіч сіней. Траплялося, що в останньому випадку комору прибудовували до одного з причілків («хата» + «хороми» + «хата» + «комора» (див. вкладку: іл. 4). В оселях кінця ХІХ – початку ХХ ст. комору («кліть») інколи розташовували при тильній стіні однієї («хата» + «хороми» + «хата»/«кліть»: с. Замагура Верховинського р-ну чи двох («хата»/«кліть» + «хороми» + «хата»/«кліть»: смт Верховина (див. вкладку: іл. 5) мешкальних камер. При довгій фасадній стіні влаштовували простішої чи складнішої конструкції галерею («ґаньчик», «ґалєрия», «підсінє», «лавиці»), а місцями, перед входом у сіни (а то й комору), споруджували невеличку зрубну прибудову – «черсак» (с. Черемошна, Криворівня, Яблуниця Верховинського р-ну; Стебний Путильського р-ну Чернівецької обл.).

Хата початку ХХ ст.; с. Бережниця Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.

При інших стінах (одній, двох чи усіх трьох) прибудовували вузькі приміщення господарського призначення («дахи», «хліви», «притули»). «Хороми» зазвичай мали досить великі розміри, до них вело двоє вхідних дверей: одні з головного фасаду, крізь другі можна було потрапити у «задні дахи». У Верховинському р-ні в хатах, розташованих на пагорбах, траплялися високі підмурівки, підняті по рельєфу, зашальовані (вертикально дошками) до підвалин чи частково або повністю закритим кам'яним «підмурком», який використовували для господарських потреб (хата початку ХХ ст. у с. Бистрець).

Унаслідок наявності значних хвойних лісових масивів, основним будівельним матеріалом віддавна тут була смерекова деревина. З ялиці хат не будували, «бо вона в будові крутит». Натомість з неї часто влаштовували «міст» (підлогу) у «хлівах під маржину», бо «такий міст довго служит». Із смерекової деревини виконували практично усі елементи будівель: починаючи від кілків («тиблів») і завершуючи покрівельним матеріалом («драниці»). У закарпатській частині Гуцульщини інколи для цієї мети вживали ясен (хата початку ХѴІІІ ст. зі с. Кевелів Рахівського р-ну Закарпатської обл.), а у південно-західному напрямку від смт Рахів (с. Великий Бичків, Верхнє Водяне, Середнє Водяне, Кевелів та ін.) зруби здебільшого складали з дуба та бука. Дуже спорадично вживали й вільху – «ольху» (с. Ділове Рахівського р-ну Закарпатської обл.) чи осику (с. Пістинь Косівського р-ну Івано-Франківської обл.).

Як і скрізь у Карпатах, вибір будівельної деревини у гуцулів супроводжувався низкою повір'їв, пересторог, заборон та забобонів. Передовсім ніколи не використовували «сухостою» (с. Кевелів Рахівського р-ну Закарпатської обл.) – для зведення житла вибирали лише живе, «мудре» дерево [15, с. 114]. З особливою пересторогою ставилися до дерев з природними вадами (з боковим відростком на стовбурі: «дерево з свічкою», «дерево з приростком», «дерево з ґранґов»; з хворобливим наростом навколо стовбура: «дерево з вовком» тощо) та пошкоджених стихією (у які влучив грім: «громовиця; вивалених бурею: «вивороть», «вівороть», «вітровали» та ін.).

Для будівництва використовували смереки віком не менше 70–80 років зі щільними річними кільцями («густе дерево», «густотіла смерека»). За якісні показники їх ще називали «твердий ліс», «тверде дерево». «Густотіла смерека» росла на кам’янистому ґрунті («під полонинами, на камені»); ліс, який виростав на «поли» (на більш родючих ґрунтах), був «м’єкший». В останньому випадку смерека швидко росла і набувала будівельних розмірів, проте вона мала широкі «мізґи» і була менш стійкою до шкідників та загнивання. Такий ліс гуцули означували лексемами «рідке дерево», «рідкотіле дерево», «морквиш».

Час заготівлі деревини (особливо початок рубки) регламентувався народним календарем. Основними часовими параметрами, які визначали період заготівлі, були: рік, пора року, фаза місячного циклу та день тижня. На це звертав увагу й відомий польський дослідник Ян Фальковський, який зазначав, що сприятливими для заготівлі деревини у році є чотири місяці, у кожному місяці – по одному тижні, а у кожному тижні три щасливі дні (перший, другий і третій – по настанню місяця) [16, s. 51].