Array Collective work - Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули

До складу пасічницького інвентаря гуцулів належить також медогонка – пристрій для здобуття меду зі щільників, не руйнуючи їх. Принцип дії медогонки ґрунтується на використанні відцентрової сили. Основні складові пристрою – центрифуга (коловорот) з хрестовиною для рамок на рухомій основі та корпус, у якому вона розміщується. У середовищі сільських пасічників досліджуваного регіону медогонка, винайдена у Чехії ще 1865 р., освоюється лише з настанням XX ст. Упродовж 1920—30-х років ареал поширення медогонок охоплював вже чимало місцевостей Гуцульщини (с. Бабин, Річка, Яворів, Брустури, Старі Кути Косівського р-ну, с. Білі Ослави, Заріччя, Микуличин Надвірнянського р-ну). У практиці ведення пасічницького господарства переважно застосовувались медогонки власної конструкції та виробництва.

Зібраний польовий етнографічний матеріал дає змогу виділити побутування трьох типів медогонок. Перший тип був найпростішим – вісь крутили рукою, а медогонка мала вигляд дерев’яної бочки бондарної роботи (с. Бабин, Брустури, Пістинь, Старі Кути Косівського р-ну, с. Заріччя Надвірнянського р-ну). В середину бочки вставляли коловорот, що складався з дерев’яного стержня («вісь», «веретено»), який виступав понад край медогонки і приводився в рух рукою, та хрестовини для рамок. Щоб в процесі обертання рамки не випадали, хрестовину по контуру обтягали дротяною сіткою або обсновували нитками. У стінці бочки при самому дні було влаштовано отвір, крізь який отриманий мед переливали до підставленого начиння. У другому типі виділимо два підтипи: коловорот, встановлений у «ширіцьку» бочку, обертають за допомогою шнурка, що закручується на осі (с. Білі Ослави Надвірнянського р-ну); коловорот обертають ручкою, насадженою на вісь – «коритце», прикріплене на дерев’яному стержні (с. Яворів Косівського р-ну). У 30-х роках траплялися вже технічно досконаліші (тип 3) медогонки, встановлені у дерев’яному корпусі, в яких вісь оберталася ручкою за допомогою приводів (трансмісія). Привід утворювали два – менше («трибок») і більше («точило») гладкі коліщатка, з’єднані між собою шкіряним пасом або зубцями токарної роботи (шестерні); на «точило» насаджували ручку, з допомогою якої пристрій приводили в рух (с. Яворів, Річка Косівського р-ну).

Залежно від кліматичних умов та сили бджолиної сім’ї у даному році медозбір на Гуцульщині відбувався від одного до трьох разів, починаючи

з травня і до серпня. Найчастіше мед брали двічі – у кінці травня – на початку червня та у липні. Кількість одержаного пасічником меду залежала від погодних умов, цвітіння медодаїв та сили бджолиної сім’ї. Так, у сприятливі роки на Гуцульщині з одного вулика брали від 5 до 7 кг меду. Мед найдовше зберігався у дерев’яному начинні – липових, ялинових, смерекових та дубових бочках, «бербеницях», дійницях, фасках, а також у глиняних глеках, горшках, баньках.

1. Архів Інституту народознавства НАН України. Ф. 1. Оп. 2. Спр. 435. Арк. 15, 24, 44, 45; Спр. 413. Арк. 17.

2. Жерела до історії України-Руси. Львів, 1895. Т. 1.

3. Леонович С . Село Чорноголова під оглядом господарсько-соціальним. Підкарпатська Русь. Ужгород, 1932. № 4—. С. 74—6.

4. Розов В . Українські грамоти. Київ, 1928. Т. 1. 176 c.

5. Скуратівський В. Традиційні форми пасічницьких будівель та комплексів на Україні Народна творчість та етнографія. Київ, 1980. № 6. С. 42—0.

6. Старчук І . Пасіка в с. Бабин (Косівщина). Життя і Знання. Львів, 1932. № 7. С. 197—98.

7. Шухевич В . Гуцульщина. Ч. 1. Матеріали до українсько-руської етнології Львів, 1899. Т. 2.

Гуцульські поселення формувалися протягом тривалого часу. Загальний вигляд населених пунктів змінювався повільно упродовж століть. Виникнення постійних поселень на Гуцульщині пов’язано з переходом до осілого способу життя, з освоєнням для господарських потреб лісових масивів. Села не творили тут відокремленої цілісності (вони могли займати й кілька десятків квадратних кілометрів) [10, с. 183]. У ХІХ – на початку ХХ ст. найбільш характерними для Гуцульщини були поселення безсистемно розсіяної форми (див. вкладку: іл. 1). Це передовсім пов’язане з тим, що домінуючим у структурі господарських занять гуцулів було тваринництво, тому садиби розташовували в долинах та на схилах гір поблизу пасовищ та сінокосів [12, с. 137]. Селянські обійстя хаотично розсіювалися по всій долині та гірських схилах. Осередок села виникав зазвичай біля річки чи потока. Паралельно до течії ріки пролягала, зазвичай, головна сільська дорога. Тут же в долині містилася церква, будинок адміністрації, школа, крамниця, корчма, які утворювали своєрідний центр села. Більшість дворів розташовували у долині ріки, потоку, були розкидані по пагорбах, схилах гір, у сухіших місцях, захищених від холодних вітрів та виливів потоків. Натомість біля дороги було лише кілька «оседків» [10, с. 38–39; 15, с. 71]. Поселення безсистемно розсіяної форми домінували на теренах Гуцульщини й упродовж усього ХХ ст., проте у цей період, особливо у його другій половині, відбулося поступове зростання забудови осередку (центральної частини) села як за рахунок житлових, так і громадських (дитячі садочки, школи, адміністративні будівлі) споруд.