Collective work - Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Відносність знань античних філософів

Вигляд нововідкритих земель став причиною для численних суперечок і домислів. Їх уявляли не лише як рай на землі, чиє існування свідчило би про наближення кінця світу (з огляду на надзвичайну чутливість жителів тієї епохи до подібних речей), а також як можливість поширювати Боже слово язичникам чи як щедру нагороду за жагу до знань – світ, де все «зовсім відрізняється від нашого», як писав іспанський письменник Лопес де Гомара, а також як землі, повні достатку й нечуваних багатств, молодості та невинності.

Європейці і Новий Світ

Французький філософ Мішель де Монтень (1533–1592) із ентузіазмом описує ці території у книзі «Проби», у розділі, присвяченому канібалам, та у книзі «Апологія іспанського богослова Раймунда Сабундського», де мислитель розповідає про світ невинний, «немов дитина, котра тільки-но вчить абетку». Правда, ще немає ні слова про дикунів без найменшого уявлення про гроші, торгівлю, одяг, залежність від соціального статусу, ненависть і брехню. Цей новий Едем також є місцем, де золото лежить без нагляду і де дуже легко стати багатим. Монтень, який надав дивовижних рис цілком примітивному світу, щиро захоплюється садом короля інків, де дерева, фрукти і трави «зроблені з чистого золота». Це країна достатку, з якою Європа одразу поводиться як завойовниця і продовжує демонструвати власну дедалі гнітючішу могутність аж до завершення епохи імперіалізму. Водночас Монтень надає пояснення цьому етноцентричному баченню, коли, порівнюючи Новий і Старий світи, запевняє, що «варваром є той, хто не поділяє його [філософа] звичаїв». Ця думка не буде домінуючою, однак вона постійно існуватиме в ту епоху поруч із зарозумілою впевненістю в європейські силу і панування.

Легітимізація панування

По суті, це панування вмотивоване єзуїтом Джованні Ботеро (1533?—1617) у четвертій частині його твору «Універсальні реляції» (1596 р.), де автор наголосив на винятковості європейської цивілізації – єдиної, яка подолала шлях від іновірства до істинної віри, від примітивної економіки – до виробництва і торгівлі, від хаосу – до законів і стабільних політичних інститутів, від простоти – до вишуканості, від ізоляції окремої людини – до створення повноцінних міст. Маленький континент із родючими землями та помірним кліматом, де вирощують багато культур і видобувають різноманітні корисні копалини, де розвинута інфраструктура і численне населення; земля, яка порівняно з іншими великими землями «може попіклуватися про себе як у мирі, так і на війні», як запевняє Себастьян Мюнстер у «Космографії» (1588 р.): таким буде зображення Європи, жителі якої стають освіченішими, починаючи з XVI ст.

У період між XV та XVI ст. формується відчуття власної вищості європейських країн над іншими світовими державами, що особливо виражається в рівні прогресу певних сфер: культурі, політиці та економіці. Першим фактором цього був гуманізм, що ґрунтувався на античній культурі: започатковані в Італії, його доктрини швидко поширились в інші країни завдяки подорожам, листуванню, використанню латини (що, однак, не заважало розвитку народних мов), гурткам та ін. Яскравим прикладом таких гуртків гуманістів є Римська академія Помпонія Лета (1428–1497) і, відповідно, Флорентійська, яку очолював Марсіліо Фічіно (1433–1499).

Причини об’єднання

Релігійний розкол також сприяв поширенню і розвою культури: варто лише згадати мандрівників-інакодумців, спровоковані Реформацією та Контрреформацією зміни в Церкві, місіонерську діяльність на завойованих територіях, чия мета полягала в поширенні католицької віри чи вчення єзуїтів, та розквіт мистецтва після Контрреформації.

У політичній сфері Нікколо Макіавеллі (1469–1527) представив новий погляд на те, як має бути організована суто європейська держава, адже «саме в Європі є кілька королівств та нечисленне число республік», як він зауважив у своїй книзі «Мистецтво війни». Стрімко розвивається Флоренція, де, починаючи з Леонардо Бруні (1369–1444), вирізняється багато політиків, що керують державою. Усе це розмаїття сприяє формуванню індивідуальних можливостей та духу боротьби, які відтоді та в майбутньому формуватимуть нездоланну ідею про власну єдність. Це породжує впевненість у необхідності підтримання балансу між країнами, який досягне кульмінації у вченнях XVIII ст. Але вже тоді у творі «Історія Європи», виданому у Венеції в 1566 р., флорентійський вчений П’єр Франческо Джамбулларі (1495–1555) висловив думку про зв’язок між подіями у Європі й, таким чином, засвідчив те, що політичний центр ваги змістився від Середземномор’я до центру континенту.