Collective work - Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Характер і фортуна політика

«Автономність політики» необов’язково означає її першість над мораллю. Лише в «корумпованих республіках» можна бути вимушеним забути про правила моралі та керувати «твердою рукою» чи до того, коли «зважуються на все заради блага держави»: у такому надзвичайному випадку «не варто звертати увагу ні на праведне, ні на неправедне, ні на милосердне, ні на жорстоке, ні на похвальне, ні на ганебне. До того ж слід зробити другорядним усе інше і за будь-яку ціну додержуватися того, що збереже життя і свободу». По суті, це є трансформацією стародавнього принципу, повтореного Цицероном: «Благо народу – це вищий закон» («Про закони», ІІІ, 3). Однак і той, хто проголосив ці норми, і той, у кого вони викликали відразу й засудження, відчували те, що лише сучасна антропологія помітила у стародавніх містах: навіть за панування демократії, яка передбачає процес звільнення від впливу Церкви, у політичному житті значення релігії було винятковим.

Необхідність релігії

Таким чином, на думку Макіавеллі, «релігія є необхідною річчю, аби підтримувати цивілізованість» («Міркування про першу декаду Тіта Лівія», I, 11). Звичайно, антична релігія краще годилася для того, аби бути основою для впорядкування держави, адже викликала любов та солідарність у суспільстві, тоді як «наша релігія […] змушує нас менше цінувати честь світу» і, більше того, вона змучена через «занепад», якій віддалив її від принципів, «встановлених її засновником» («Міркування про першу декаду Тіта Лівія», I, 12). Однак ці роздуми про фундаментальну роль релігії в державі не слід змішувати з нормами «національних інтересів», які зменшують статус релігії до інструменту держави : на відміну від слів Макіавеллі, у зазначеному випадку вже йдеться не про оновлення політичних інститутів, а про створення консервативного альянсу між троном і вівтарем із метою гарантувати єдність правління абсолютних монархів із дисциплінарною діяльністю Церкві за часів Контрреформації.

Уважний читач творів Макіавеллі (попри можливу критику останнього) та французький юрист Жан Боден був змушений розмірковувати про політику під час кризи у Франції в епоху Чинквеченто. Після видатного правління Франциска І та Генріха ІІ (1519–1559), яке було грубо перервано у 1559 р., Франція – котра щойно вступила у бурхливий період громадянських війн між католиками і гугенотами – здавалася Бодену кораблем, якого море шпурляло на всі боки «з такою силою, що капітани та моряки були повністю виснаженими й знесиленими від тривалої праці». Кожен мав запропонувати свою допомогу: «Ось чому я розпочав цю бесіду про державу, будучи не в змозі зробити щось краще».

Держава і населення

Однак саме в ці нестерпні десятиліття країна перевірила рівень солідарності між політичними структурами та громадянами і підтримала власну індивідуальність із прогресивним відчуттям єдності, яке все відчутніше набувало національного характеру. Завдяки цьому культура досягла розквіту, її прикрасили імена Франсуа Рабле (1494?—1553), П’єра де Ронсара (1524–1585), поетів Плеяди [7] Плеяда ( фр. L a Pléiade) – гурток паризьких поетів, створений у 1547 р. під назвою «Бригада». Спочатку складалася з чотирьох членів: Ронсара, де Баїфа, дю Белле – учнів філолога-еллініста Жана Доза. На початку 1550-х років склад «Бригади» розширився до семи осіб, і, відповідно, назва змінилась на «Плеяду». – Прим. пер. , Мішеля де Монтеня і самого Жана Бодена. Аби зрозуміти цю стійкість Франції як цілісного організму, незважаючи на жорстоку внутрішню боротьбу та релігійні відмінності, слід узяти до уваги той факт, що тоді суспільство посилилося, аби надати нову енергію і ресурси для держави. Саме представники третього стану, збагатівшись за рахунок торгівлі та фінансових операцій, відправляла дедалі більшу кількість своїх синів для навчання юриспруденції, а останні розпочинали власну кар’єру й відкривали нові можливості в конторах та державних установах королівства. Посилений власними знаннями та економічним і соціальним престижем, цей клас відіграв істотну політичну й культурну роль, формуючи таким чином сполучну тканину для державного організму.

Шлях Бодена

Сам Боден також був юристом: після 1550 р. він близько десяти років провів в університеті Тулузи, потім став адвокатом у Паризькому парламенті, де присягнув на вірність католицизму, який інші видатні юристи сприймали як загрозливий для їхньої гідності як інтелектуалів. Хоча позиція автора шести книг «Про республіку» відрізнялася від думки Макіавеллі, Боден також розглядав релігію як важливий з’єднувальний компонент для суспільства, який не можна було відкидати. Проте було вкрай поверховим бачити суперечність між теоретиком держави й мислителем, котрий у творі «Розмова семи мудреців» дискутує про «секрети вищих істин» семи мудрих послідовників різних віросповідань та філософських напрямів. Тим, хто в 1561 р. написав своєму другові, що «справжня релігія є не що інше, як звернення чистого розуму до істинного Бога», і тим, хто у скликаних у Блуа Генеральних штатах у 1576 р., виступаючи проти обурливих намірів Католицької ліги. Він насправді був рішучим прихильником релігійного миру під егідою суверена. Якщо пізніше часом він і приховував свої думки, то це, мабуть, тому що інакше він мав би зайняти стійку позицію на законних політичних зборах, присвячених обговоренню, або самостійно виступати на тлі людських сутичок. Позиція, яку він обстоював у Блуа і яка протиставлялася баченню Ліги, була пов’язана з одним із наріжних каменів у роботі Бодена: з ідеєю про суверена як вищу міру політичного життя. У ті роки також відбулося відродження неоґібелінських ідеалів (тобто на підтримку імператора) через появу на європейській арені короля Карла V (1500–1558), та сподівань, покладених на наймогутнішого монарха-християнина, адже тоді стало б можливим припинити релігійні конфлікти, спровоковані протестантською реформою Церкви, та певною мірою повторити діяльність римського імператора Константина (бл. 285–337, імператор з 306 р.) на скликаному ним Нікейському соборі у 325 р. У другій половині XVI ст. спостерігалася тенденція привласнювати собі досягнення в різних галузях та авторитет у світській і духовній сферах, першість у яких дотепер належала лише імператору. Насправді, абсолютна влада вже давно була закріплена за королем Франції, який – згідно зі стародавньою формулою, «не мав нікого вищого за себе у всьому королівстві».