Collective work - Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Якщо захоплений турками Балканський півострів здавався населеним варварами місцем, то мандрівники, що пропливали повз нього, потім бачили Константинополь – столицю могутньої і багатої імперії. Уявлення про турків загалом повсюди було майже однаковим: з одного боку, вони уособлювали найгірші людські вади, якими європейці наділяли жителів Сходу, а з іншого – не можна було не визнати, що навіть із концентрацією всієї влади в руках деспотичного султана, жорстокістю покарань і надмірною розкішшю, варвари вирізнялися військовою міццю, дисципліною в суспільстві, справедливістю судової системи та ефективністю адміністративного устрою.

Однакове уявлення

Тим словом, яке найкраще характеризує уявлення про Османську імперію, є «надмірність», як у презирстві, так і в захопленні; надмірність, що означає переступання риси, за якою починається інший та ворожий світ. І якщо негативне уявлення про турків створювалося для їхнього протиставлення із чеснотами європейців, то позитивне мало ту саму мету: зіштовхнути європейців із небезпечним і сильним супротивником.

Краса Константинополя

Навіть звичне зображення Константинополя, «розташованого в одному з найпрекрасніших місць, яке може створити природа», де «завжди панує весна» і який прикрашений «незчисленною кількістю квітів» – так описував місто Сенату венеціанський посол Джованні Моро у 1590 р. – описувало своєрідний рай на землі, хоча його жителі, проте, не заслуговували на подібну похвалу і були далекими від того ідеалу, який демонстрували європейці.

Саме після знаходження Нового Світу Європа починає усвідомлювати власну ідентичність. Правду кажучи, публікацій, присвячених Америці, було набагато менше, ніж тих, у яких писали про інші далекі, але краще досліджені держави – наприклад, Туреччину й Китай, хоча тексти на тему географічних досліджень недостатньо висвітлювали знайдені території. Більше того, новину про це географічне відкриття не особливо афішували. Отже, Христофор Колумб (1451?—1506) ніби продовжує вести боротьбу з невірними, яка на Піренейському півострові закінчилася вигнанням маврів з Гранади у 1492 р., і виконувати пророцтво про Всесвітню проповідь Євангелія.

Людяність аборигенів

Інші намагаються розгледіти в індіанцях представників біблійних народів на кшталт потомків десяти втрачених колін Ізраїлю або продемонструвати, що це саме ті віднайдені народи, про які йдеться у пророцтві Томи Аквінського (1221–1274); хтось убачає в індіанцях жителів Саду Гесперид, міфологічної землі на крайньому Заході – як історик Гонсало Фернандес де Овьєдо і Вальдес (1478–1557), котрий таким чином намагається відстояти іспанські володіння, де король правив би незалежно від Папи; або народи, знайдені вестготом Родериком (бл. 688–712), кельтом Мадоком чи Гомером, родоначальником галлів, аби підтвердити приналежність Америки Португалії, Англії, або Франції. Інші згадують описану Платоном Атлантиду або територію поблизу Геркулесових стовпів. Усіма цими дискусіями беззаперечний авторитет Святого Письма ставиться під сумнів і, разом із питанням про людяність індійців та про право колонізаторів взяти аборигенів у рабство – причина сутички між захисниками прав туземців Антоніо де Монтесіносом і Бартоломе де лас Касасом, з одного боку, і Хуаном Хінесом де Сепульведою з іншого, котрий називав аборигенів гомункулами, тобто істотами, більш схожими на мавп, аніж на людей, – вони відкривають шлях до звільнення думок від впливу Церкви, у такий спосіб сприяючи самопізнанню європейців, що базувалося на вікових цінностях.

Зображення індіанців

Аби примирити реалії Нового Світу з релігійними істинами, англійський філософ Френсіс Бекон (1561–1626) припустив вірогідність другого Світового потопу, а вчений Джордано Бруно (1548–1600) висловив цілком неприйнятну для того часу теорію про те, що всі люди незалежно від кольору їхньої шкіри – білого, чорного чи червонуватого (індіанці) є нащадками Адама.

Відносність Святого Письма

Не менш важливим імпульсом для сприйняття європейцями себе як представників особливої (і кращої) цивілізації є численні географічні відкриття, що допомогли подолати навіть відчуття благоговіння перед предками. Для жителів того часу Європа здавалася свого роду розвиненим підприємцем порівняно з попередніми епохами, а виявлення неточностей і малоймовірних деталей із праць класичних учених створило нову віру в сучасне, яка пізніше призведе до суперечки старих і нових. Вже у трактаті «Історія Індії» лас Касас із захопленням говорить про цей «час, такий новий і не схожий ні на що інше». Пізніше Джордано Бруно у творі De propria vita («Про власне життя») з ентузіазмом повідомляє, що народився у період, «коли весь світ став відомим, тоді як античні вчені не знали й третини від того, що нині знаємо ми», а Томмазо Кампанелла (1568–1639) у книзі «Місто Сонця» прославляє «століття, коли за сто років відбулося більше історичних подій, аніж у всьому світі за чверть тисячі».