Collective work - Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Початок Італійських воєн

Франція зі своєю великою армією, оснащеною вогнепальною зброєю та стратегічно підготовленою, яка, проте, буде переможена іспанською терцією під час Італійських воєн (1494–1559) за контроль над Неаполем і Міланом, фактично розпочала справжню військову революцію. Венеція просуває антифранцузьку лігу, яка об’єднує Мілан і Папу за підтримки імперії, Іспанії, Флоренції та Англії, та яка хоче контролювати зміни в новій європейській рівновазі. 5 липня 1495 р. у Форново, неподалік Парми, відбувається зіткнення, яке не перешкоджає руху французького короля. Карл VIII, котрий під час походу захворів на віспу та кір, повертається до Франції з наміром повторити цей подвиг, але у 1498 р., у результаті падіння, він помирає. Король не залишає спадкоємців. Його наступником став двоюрідний брат Людовік XII з Орлеанської гілки династії Валуа, який продовжив плани померлого короля щодо експансії Італії, починаючи з Міланського герцогства, на яке він може претендувати за правом спадкоємства як нащадок Валентини Вісконті (бл. 1368–1408).

Франциск І та Генріх II

Після Людовіка XII у гру вступає Франциск I, а потім його син Генріх II (при владі з 1547 по 1559 р.). Після битви біля Павії (1525 р.) намісник Неаполя, фландрієць Шарль де Ланнуа, полонив Франциска I і доставив його в Мадрид, де він був змушений підписати принизливий мир, проте війна проти Іспанії тривала протягом усього його правління. Наступник, Генріх II, продовжує політику своїх попередників щодо Італії та скликає союзників до Турина, території Савойї, на яку Валуа претендують насамперед, завдяки шлюбу Карла Орлеанського з Луїзою Савойською, матір’ю Франциска I, та воєнним діям 1543–1544 рр. На боці короля, а, отже, проти Іспанії, Папа Павло III, оскільки його сина, П’єра Луїджі Фарнезе, у вересні 1547 р. було вбито за ініціативою губернатора Мілана Ферранте Гонзага, одного з найбільших прихильників Карла V в Італії. Оттавіо Фарнезе (1524–1586), котрий втратив П’яченцу й врятував Парму від іспанської окупації, хоче захистити останню від анексії його діда, Павла III, який хотів компенсувати цю втрату герцогством Камерино. Сієна, що не приймає іспанський протекторат, побоюється анексії з боку герцогства Медічі.

Союзи та конфлікти

Генріх II змушує імператора підписати перемир’я в Ломбардії та відмовитись від облоги Сієни. Але французький король досяг інших успіхів: за підтримки нового Папи Юлія III та Туреччини він відібрав Корсику в Генуї в 1553 р., але не зміг захистити Сієну від нападу імперії та Медічі. У 1557 р. Франція воювала проти Філіппа II, короля Іспанії, разом із Папою Павлом IV, тоді як армія на чолі з Франсуа де Гізом безуспішно намагалася повернути собі Неаполітанське королівство.

Війна між Францією та Іспанією закінчується в Нідерландах, де французи зазнають поразки в Сан-Квентіно. Генріх II, котрий майже зазнає межі фінансового банкрутства, як і його суперник Філіпп II, підписує Като-Камбрезійський мир (1559 р.), згідно з яким відмовляється від Мілана та Неаполя, за які воював, але зберігає Мец, Туль і Верден, що розширюють східний кордон, і певні фортеці в П’ємонті, які завдяки герою Сан-Квентіно Еммануїлу Філіберту Савойському (1528–1580) зберігають свою незалежність.

Союз із князями-протестантами

Окремі рішення Франциска І та його сина Генріха ІІ, прийняті під час воєн, були суперечливими. Королі християнської віри, без жодних упереджень, укладають союзи з лютеранами проти імператора Карла V, котрий бореться на захист єдності Церкви й абсолютної монархії, та з турками, які й далі загрожують повторними нападами на балканські території та узбережжя Іспанії. Союз Генріха II з князями-протестантами сприяв поширенню протестантизму у Франції (французьких протестантів називали гугенотами, від німецького терміна Eidgenossen , «спільники»), рушійні сили якого перебували у Страсбурзі, Базелі та Женеві, яку через Кальвіна (1509–1564) називали Північним Римом.

Незважаючи на те, що суверен пообіцяв побороти єресь, у 1559 р. у Парижі відбулось засідання синоду, на якому було ухвалено церковну конституцію та сповідання віри, продиктовані Кальвіном, для всіх громад Франції. У Парижі утворюються невеликі групи реформаторів, які знаходять захист у Маргарити Ангулемської, сестри Франциска I, а згодом королеви Наваррської. Спочатку король не займає чіткої позиції, тоді як Сорбонна та Паризький парламент захищають ортодоксальну віру. Під час ув’язнення Франциска I в Мадриді після поразки біля Павії (1525 р.) починаються антипротестантські переслідування, які спочатку стосуються тільки простих людей. Переслідування, що з 1528 р. підтримувались сувереном, досягли апогею в 1534 р., коли в столиці й у багатьох містах королівства були вивішені плакати проти Меси і Євхаристії. Більшість протестантів, зокрема Кальвін, змушені рятуватися втечею; інші переховуються, але союз із лютеранами активізує рух.