Collective work - Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Генріх ІІ та Центральна Європа

Смерть Франциска I у 1547 р., після більше ніж тридцяти років правління, не означає закінчення воєнних дій між Францією та Священною Римською імперією: антиімперську політику продовжував новий французький суверен Генріх II (1519–1559), котрий, зміцнюючи зв’язки з турками та союзи з німецькими князями-протестантами, зміщував осередок європейського конфлікту з Італії до Центральної Європи. У 1552 р. Генріх II вторгся в Лотарингію і окупував єпископства Мец, Туль і Верден, майстерно переплітаючи цю третю й останню фазу франко-іспанських воєн із конфліктом німецьких лютеранських князів і Карлом V, що триває з 1546 р. Після трьох років виснажливої війни поєднання конфліктів та одночасна присутність двох відважних ворогів, таких як французька армія та війська німецьких князів, спонукають Карла V припинити боротьбу. У 1555 р., коли було укладено Аугсбурзький мир, Карлу V вдається домовитись з протестантами, одночасно уклавши Восельське перемир’я з Генріхом II. Ще більш дивним було те, що імператор вирішив залишити європейську політичну й воєнну арену, головним героєм якої він був більше 30 років, зрікшись престолу на користь сина Філіппа II (1527–1598) і свого брата Фердинанда I Габсбурга (1503–1564).

Між 1557 і 1559 р. розпочалася боротьба між Генріхом II, котрий об’єднався з новим Папою Павлом IV, і Філіппом II, якому в спадок від батька дісталися Королівство Іспанія, італійські володіння, Нідерланди й американські колонії. Еммануїл Філіберт Савойський (1528–1580), командуючи іспанськими військами, розбив французів біля Сен-Кантена в 1557 р. Однак величезні воєнні витрати, посилені банкрутствами обох держав у ті роки, змусили суперників підписати триваліший мир, ніж попередні. Таким чином, у 1559 р. у Като-Камбрезі дві великі держави відновили відносини після більше ніж шістдесяти років безперервних воєн за панування над Італією. Франція втрачає Савойю, але зберігає маркграфство Салуццо, знову отримує Кале, яке англійці тримали як форпост на французькій землі з часів Столітньої війни, а також зберігає єпископства Мец, Туль і Верден. Іспанія посилює свою владу в Італії, зберігаючи колишні володіння (Ломбардія, Неаполітанське королівство, Сицилія, Сардинія), політично й фінансово контролюючи Республіку Генуя і Тосканське герцогство, які формально залишаються незалежними, а також розширює свої території шляхом створенням невеликої, але стратегічно надто важливої Області Президій уздовж тосканського узбережжя. З Като-Камбрезійським миром закінчуються так звані Італійські війни, а в Європі встановлюється баланс сил до початку Тридцятилітньої війни в 1618 р.

Кінець Італійських воєн

Цей мир є важливим для історії Італії, оскільки свідчить про справжнє завершення тих конфліктів, які за менше ніж сімдесят років зруйнували давню політику рівноваги і зробили півострів предметом та об’єктом європейської політики, полем битви, відкритим для іноземних держав. Водночас ця угода остаточно утвердила іспанське панування в Італії, яке впливало на її історію протягом більше ніж ста п’ятдесяти років.

Див. також:

Felix Austria: імперія Габсбургів під владою «оголеного хлопчика» в «чарівній Празі», с. 98;

Франція, с. 122;

Іспанія, с. 130

У Чинквеченто в територіально цілісній Франції закріпилася влада династії Валуа, яка мала дедалі ефективнішу адміністративну структуру, фінансові ресурси та сильну армію. Поширення протестантизму призвело до восьми релігійних війн, які закінчилися утвердженням гугенота Генріха IV із династії Бурбонів, котрий, прийнявши католицизм, «відновив Францію» і започаткував період релігійної толерантності.

Держава та територія

На початку XVI ст. Франція була сильною і територіально цілісною країною на чолі з династією Валуа. Країна зміцнилася завдяки Столітній війні (1337–1453 рр.) проти англійців, що дала змогу Франції стати господарем своєї території, а французам сформувати почуття ідентичності, з яким вони навчилися любити свого короля, боротися і жертвувати собою за правлячу династію. Територіальні анексії другої половини ХV ст. – частина Фландрії, Артуа та Аквітанія (1475 р.) приєднані після поразки англійців, Бургундія (1477 р.) та Бретань приєднані як посаг герцогині Анни королю Карлові VIII Валуа – завершили процес формування держави. Для того щоб подолати опір жителів Бретані, що остаточно увійшла до складу Франції в 1532 р., Людовік XII (1462–1515) з Орлеанської гілки династії Валуа, що стає королем після смерті Карла VIII, котрий не залишає спадкоємців чоловічої статі, вживає певних заходів. За відсутності спадкоємців-чоловіків Людовік поєднує шлюбом свою дочку Клавдію, котра успадковує Бретань від своєї матері, та Франциска, графа Ангулем, який 1 січня 1515 р. сходить на престол з ім’ям Франциск I (1494–1547) і посідає його до своєї смерті 31 березня 1547 р.