Collective work - Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Неаполь

Протягом XVI ст. Неаполь з населенням 200 тисяч жителів є найбільш густонаселеною столицею Європи. Але водночас це одна з найбідніших столиць, із тисячами паразитів та соціальною структурою, що складається переважно не з виробників, а зі споживачів. У сільській місцевості, де панують розбійники, існують також труднощі, спричинені, тягарем подвійного оподаткування, від якого страждають сільські жителі. Адже вони сплачують сільськогосподарську ренту та частку королівському збирачеві податків. У цих зонах соціальні проблеми були доволі глибокими; відбувались процеси, визначені як повторна феодалізація з істотними земельними та церковними рентами.

Кризові аномалії південних королівств

Протягом століть політична й культурна роль королівств Сицилії та Сардинії була менш помітною. Симбіоз між короною та аристократією був таким всеосяжним, що місцеві парламенти зберегли свої традиційні повноваження, оскільки, цілком підкорялися іспанським інтересам. Обидва королівства зазнавали потужного податкового тиску, що гарантувало фінансування імперської скарбниці; Сицилія продовжувала виробництво шовку-сирцю й експорт пшениці до інших європейських держав, що мав тисячолітню історію. Якщо італійська політична криза XVІ ст. стала поворотним моментом в історії країни, на Півночі держави оновлювали свій суспільний устрій, створювали нові установи або реформували старі, централізували громадські функції, яка характеризує теорію і практику сучасної держави на європейському рівні, то Південь становив аномалію порівняно з іншими італійськими територіальними державами. Брак продуктивних дій та будь-яких ініціатив, властивий королівствам Сицилія і Сардинія, схоже, віщував труднощі, які поширились майже на весь півострів протягом XVІІ ст., коли країна опинилася в стані політичної реакції та економічної депресії.

Див. також:

Італійські війни, с. 115;

Католицька Реформація і Контрреформація, с. 177;

Середземномор’я, с. 230;

Епідемії, заклади охорони здоров’я та медична практика, с. 461

Так звані Італійські війни вже понад півстоліття перетворювали півострів на центр міжнародних відносин і визначальний елемент політико-дипломатичної гри, мета якої полягала у пануванні над Європою. У період між вторгненням військ Карла VIII (1494 р.) та Като-Камбрезійським миром (1559 р.) держави Італії, за винятком Венеції, втрачають політичну автономію та опиняються під впливом Іспанії.

Висадка військ тодішнього короля Франції Карла VIII в Італії у 1494 р. свідчить про політичну і військову кризу італійських держав та кладе край політичній рівновазі, започаткованій Лодійським миром (1454 р), яким закінчилась війна за успадкування влади в Міланському герцогстві.

З політичного погляду італійські держави підтримували це вторгнення з різних причин, віддаючи перевагу французькій інтервенції на півострові. У Мілані Людовіко Сфорца (1452–1508), відомий як Моро (Мавр), сподівався на прибуття Карла VIII, у котрому вбачав інструмент для усунення короля Неаполя Фердинанда I Арагонського (1431–1494), прихильника Джана Галеаццо Марії Сфорца (1469–1494), усунутого від влади, а потім і вбитого самим Моро. Венеція також хоче загибелі арагонського короля, котрий прагне захопити Апулію та її порти, безпосередніх конкурентів Венеціанської республіки. Водночас у Флоренції саме Медічі підтримують французьке вторгнення з надією, що це призведе до зміни політичного режиму. Нарешті, у Папській державі кардинали, які виступають проти іспанця Олександра VI (1431–1503), сподіваються, що з приходом Карла VIII Папу можна буде усунити від влади й обрати понтифіком Джуліано делла Ровере (1453?—1513), котрий і справді зійде на папський престол під іменем Юлія II.

Дипломатія

Експедиції Карла VIII до Італії передує кропітка дипломатична підготовка, яка знаменує собою формування першої системи європейських держав, у якій будь-яка зміна в геополітичній структурі й в балансі сил й кожній області, що їй належить, не може залишитися без наслідків для інших. Карл VIII вже знає про зміни, які відбуваються, і, перш ніж розпочати похід, забезпечує нейтралітет основних європейських держав за допомогою низки територіальних та фінансових поступок: за Санліським договором (1493 р.) він залишає райони Артуа і Франш-Конте Максиміліану I Габсбургу (1459–1519 рр.); за Барселонським договором (1493 р.) – поступається Іспанії на чолі з Фернандо Католиком (1452–1516) регіонами Сердань та Россільйоне вздовж французької сторони Піренеїв, тоді як Генріху VII (1457–1509) обіцяє величезні фінансові пожертви в обмін на невтручання з боку Англії. З військового погляду сили, зібрані Карлом VIII, демонструють усю міць Франції: 20 тисяч озброєних солдатів з ефективним і новаторським артилерійським озброєнням, покликаним ще наочніше продемонструвати внутрішню слабкість військового апарату італійських держав, які захищаються найманими арміями.