Йорґ Баберовскі - Червоний терор. Історія сталінізму

На вулицях запанувала тиранія народу. Кримінальні елементи крали і грабували, тепер ніхто не заважав люмпенам чинити безперестанне насильство. Навесні 1917 року провідник анархістів Нестор Махно повернувся на свою батьківщину після того, як Тимчасовий уряд постановив звільнити його з в’язниці у Петрограді. В документах місцевої поліції Махно віднайшов імена тих агентів охранки, які за десять років перед тим його зрадили. Одного з цих зрадників він витяг з власного дому і застрелив на вулиці, іншому, священикові, він відрубав голову, ніби вчинив щось належне 22. Крім того, навесні 1917 року почала розпадатися царська армія, де постійно відбувалися насильницькі напади на офіцерів, самосуди та масове дезертирство. У цій люті водночас була туга селян–солдатів за світом без держави, без дворян, без інтелігентів і чужинців; у ній проявилося заперечення царистської диктатури виховання.

Коли влітку 1917 року дезертири, деморалізовані солдати і сезонні робітники покинули великі міста, насильство прийшло в села. Для еліт, поміщиків і царських чиновників настала остання година. Там, де селяни прогнали поміщиків, землю було поділено порівну між селянами, а ліси та пасовиська були віддані для потреб громади. Постійні погроми, фронтовий досвід вояків і насильницька культура села утворили вибухову суміш. Революція надала пригнобленим верствам змогу вийти з гето в центри міст, підкорити публічний простір міста й нав’язати «суспільству» свої життєві правила. Вона змінила виняткові умови на користь народу. Тоді як еліти сприймали все, що відбувалося, як крах права, в очах пригноблених верств воно доперва створювалося 23. Це, не в останню чергу, проявлялося у риторичній озброєності робітників і селян, котрі під словом «буржуазія» мали на увазі кожного, хто належав до суспільства заможних або освічених, тобто всіх, хто не займався фізичною працею. Буржуа прийшов зі світу, в якому також жила інтелігенція. Демократія, про яку говорили солдати, робітники і селяни, ґрунтувалася на вилученні всіх, хто не належав до трудящого люду. Численні ради, які виникали 1917 року по всій Росії, символізували такий підхід: демократія — це не що інше, як панування трудового народу. Для селян же і без того державна машина була ні чим іншим, як великими сільськими зборами, що ними мав керувати хазяїн. У цьому сенсі «монархізм» поєднувався з сільським розумінням справедливості 24.

Чому ж у цьому хаосі саме більшовики, цей змовницький союз екстремістських сектантів, у жовтні 1917 року змогли захопити і втримати владу? Та саме тому, що, на відміну від інших політичних груп, вони забезпечили революції потрібний порядок, вони не лише говорили про безмежне насильство, але й узаконили його. Вимоги Леніна з квітня 1917 року забрати владу в Тимчасового уряду й передати її радам, передати фабрики робітникам, а землю селянам, спричинили протистояння між вуличним насильством і законослухняними поміркованими урядовими партіями. Більшовики говорили мовою, яку розуміли там, де люди жили в голоді та злиднях. Це була риторика обособления і насильства, яка збігалася з селянським уявленням про будову світу. Коли Ленін говорив про всіляких паразитів і непотріб, про бліх–шахраїв, про колишню еліту, якій треба було видати жовті білети і публічно наглядати за ними, про дворян, яких треба було вислати або розстріляти, то селяни розуміли цю риторику як запрошення видалити з їхнього маленького світу тих, кого вони вважали чужим 25. Терорист, який крився у більшовику, враховував народну ненависть навіть тоді, коли сам з вогнем і мечем прийшов до цього народу.

Попри те, що більшовики також належали до інтелігенції, вони були радикальними і брутальними. Що більше падав рівень життя, що довше тривала війна і зростало незадоволення мешканців міст соціалістами в уряді, то легше було більшовикам здобути собі популярність. При цьому самопризначений авангард пролетаріату здобув визнання не лише завдяки радикальним гаслам. Солдатів і робітників селянського походження притягував передовсім насильницький габітус більшовицьких революціонерів, їхня аура «справжніх чоловіків», з якою крокували революціонери у чоботях та шкіряних куртках. Георгій Пятаков, котрий у 1917–1919 роках керував партійною роботою в Україні, на публіці завжди з’являвся у довгому кожусі, в смушковій шапці та револьвером за паском. Один англійський журналіст згадував, що П ятаков справляв на нього враження козака з творів Шевченка 26.