Йорґ Баберовскі - Червоний терор. Історія сталінізму

З початком індустріалізації культура насильства та конфлікту, що панувала в селі, охопила міста через прибулих сільських мігрантів. Вона виступила в міжетнічних конфліктах, єврейських погромах і кривавих заворушеннях як заперечення основаної на праві свободи, про яку мріяли еліти царської Росії. Погроми символізують суть російського шляху в революції. Сили та стійкості цій культурі протесту надавав досвід мігрантів, пережитки селянської культури в місті, ізольованість робітництва від буржуазного життя, слабкість держави, відсталість підприємців, зрештою, мультиетнічність лав робітників 13.

Індустріалізація та міграція — синоніми. Скрізь, де поставали міста й індустріальні комплекси, де відкривалися нові життєві перспективи, люди мігрували з села до міста. Так само було і в Росії. У вісімдесятих роках XIX століття, з початком промислового буму щороку сотні тисяч селян вирушали шукати свого щастя у містах та робітничих селищах імперії. Міста, чий зовнішній вигляд свідчив про належність до європейської цивілізації, захлиналися в морі прибульців з села. Москва, Санкт–Петербург, Одеса, Тифліс та інші великі міста стали селянськими метрополіями, в яких суспільство заможних та освічених керувало, але не панувало. Деякі міста як витвори індустріалізації потрапили з небуття відразу в модерний світ. У всякому разі, в цих містах мешкав невеликий прошарок дрібного чиновництва та купецтва, перш ніж селянські маси опанували їх. Село не розчинилося у місті, воно завоювало і підкорило місто, назавжди змінивши його обличчя.

Нездатність державних чиновників інтегрувати робітництво у міський простір і забезпечити робітничі квартали школами, лікарнями, лікарями та поліцією мало фатальні наслідки. Це залишало прибулих селян наодинці з собою і робило фабрику простором, де закони держави не діяли. Селянський життєвий цикл, а також звички, традиції, свята та конфлікти зберігались й у місті. Особливо виразно це проявлялося там, де відбувалися протести робітників. Страйки були жорстокими вибухами, спрямованими на встановлення справедливості в тому вигляді, як її розуміли вихідці з села, а саме — свободи від будь–якого порядку, котрий не ґрунтувався на культурі села, культурі, що заперечувала буржуазне (бюргерське) суспільство. З огляду на тимчасовість свого стану, робітники не виявляли жодного інтересу до тривалого поліпшення життєвих умов, політичних реформ і громадянських свобод. Той, хто не спалив за собою мости, міг у будь–який момент повернутися в рідне село. Отож робітники, що руйнували своє робітниче середовище, майже нічим не ризикували. За тих умов така поведінка була цілком раціональною. Але, з іншого боку, в міських метрополіях царської Росії як робітники, так і саме суспільство не створювали міцного взаємного зв’язку 14.

Революційний рух був ні чим іншим, як дзеркальним відбитком тієї безпорадності, якою вирізнялася державна влада. Соціал–революціонери та соціал–демократи продовжували традиції російської інтелігенції XIX століття, яка боготворила народ, але зовсім його не знала. Перебуваючи в маргінальному становищі та ізоляції, вони продукували ворожі до життя та відірвані від світу доктрини, істина яких доводилася лише тим, що вони не подобалися властям. Ідеї ставали іконами, а марксизм одкровенням, стійким до будь–якої критики. Образи поведінки інтелігенції походили від літературних прообразів (героїв), що їх вона намагалася наслідувати у повсякденному житті. У цьому інтелігенція нагадувала консервативні та ліберальні еліти, які уявляли собі дійсність, не бачивши на власні очі ані робітників, ані селян 15.

Робітників і революціонерів розділяли їхні походження та звичаї. Соціал–демократи були відомі своїми знущаннями над царем, релігією та зневажанням старих традицій. Там, де революціонери закликали до повалення царя й самодержавства і заявляли про установчі збори та соціалістичне перетворення суспільства, вони наштовхувалися на рішучу відмову. Зв’язок робітників і революціонерів був крихким. Він міг призводити до взаємної ворожості, якщо спільні акції протесту завершувалися нічим. Це, власне, була влада насильства, яка надавала революціонерам змогу подолати своє маргінальне становище. Практикуючи та демонструючи насильство та заводячи його до своєї мови, революціонери віддалялися від еліт царської держави та її культурного коду. Вони говорили мовою тих, кого хотіли звільнити. Сталін, Каганович, Єжов, Орджонікідзе — більшовицькі кати з другого ешелону революційного авангарду — усі носили револьвер, селянську робу та військові чоботи; вони налагодити тісні контакти з робітниками, про що європейські соціалісти лише мріяли, проте були неспроможними цього досягти. В насильницьких актах здійснювався той загальний досвід, якого не знали європейські еліти, дворянські еліти та ліві інтелектуали.