Йорґ Баберовскі - Червоний терор. Історія сталінізму

Скрізь, де життєве становище було нестерпним, спалахували конфлікти між біженцями, солдатами та місцевими мешканцями. Від зловживань деморалізованих селян у солдатських шинелях особливо страждали єврейські біженці, чиї колони нерідко зазнавали збройних нападів. На Кавказі дійшло до кривавих конфліктів між місцевими мусульманами та прибулими вірменами, жертвами яких ще до 1917 року стали тисячі людей. Там, де число біженців загрожувало перерости «прийнятні» розміри, міська влада витісняла небажаних прибульців на околиці міст. Біженець означав хаос та анархію, чого так боялися еліти російської імперії, він був синонімом холери, тифу, злочинності, отож, з огляду на загрозу для міст, яка виходила від готових до насильства молодих мігрантів з села, чутки про масові припливи чужих людей викликали панічний страх 19.

Світова війна надала міжлюдським стосункам етнічного виміру, в біженцях вона унаочнила імперію і показала її мешканцям розмір й культурну неоднорідність багатонаціональної імперії. Війна та убогі життєві умови були добрим ґрунтом для розквіту ненависті, ворожості й насильства. Щойно революція зруйнувала стару Росію та інструменти її влади, розпалися також ментальні та інституційні бар’єри, які могли б стримувати людей від того, щоб калічити або вбивати інших людей. Стисло кажучи, Перша світова війна стала для Росії повитухою агресивного націоналізму, етнічних чисток і погромів. Біженець символізував розпад старого порядку, він втілював безлад і нестабільність, чого так боялися царські генерали. Й оскільки біженець не був ані робітником, ані селянином, ані дворянином, ані буржуа, а був сучасним кочівником без коріння і зв’язків, його боялися також соціалісти, які говорили про соціальні класи, де назустріч їм виходила лише людська нестійкість.

Революція 1917 року була бунтом, що виріс із прагнень покручених та огрубілих на війні людей звільнитися від кайданів «буржуазної» репресивної моделі. Саме більшовики, котрі говорили мовою народної ненависті, викинули на «смітник історії» ліберальний конституційний експеримент ще до того, як його було проведено. Однак більшовики теж піддалися ілюзії соціалістичного проекту звільнення, про який мріяли робітники, селяни та народи імперії. Щойно більшовики усвідомили, куди насправді прямувала революція народів, вони продовжили каральний похід своїх попередників, проте набагато кривавіший, і набули переконання, що там, де люди чинили опір накресленому історією звільненню, «попрацювали їхні вороги». Більшовизм був спробою принести світло в темний світ підлеглих варварів, тому він спирався на традиції європейського Просвітництва та його російських ліберальних адептів. Однак він не обмежувався лише цим. Більшовики були завойовниками, носіями нової цивілізації, людьми сили, котрі не могли задовольнитися тільки примусом до послуху. Немов члени секти ліквідації неписьменності, вони стояли на службі священної місії, яку хотіли виконати за будь–яку ціну. Більшовицька інтелігенція сприймала себе як орден вибраних, як інструмент поступу, що творив історію, ставлячи її на накреслену колію. їхня експансивна та агресивна воля до влади живилася есхатологічними очікуваннями священного дива, уявленнями, що відчужена людина внаслідок революції повернеться до самої себе, досягне істинного знання та знайде своє спасіння 20. Криваве насильство щодо підданих імперії, яке породив більшовицький експеримент, не було простим результатом ідеологічного налаштування нової влади. Воно випливало з умов, за яких більшовицький експеримент хотів себе реалізувати.

Революція вибухнула як повстання фрустрованих і розлючених людей, як погром, що буквально вигнав з країни дух європейської цивілізації. Коли в лютому 1917 року впала державна влада, разом з нею зникли також усі буржуазні інституції, якими, попри все, вирізнялася царська Росія: місцеве самоврядування, незалежна юстиція та університети як біотопи європейської наукової традиції. У цьому вакуумі державної влади потонув не лише самодержавний лад, зник також альтернативний буржуазний проект Росії — Росії інтелігенції та лібералізму. У цьому сенсі революція 1917 року була повстанням, що відповідало визвольному проектові робітників і селян. Ліберали, котрі ще рік тому боролися за волю народу, тепер боялися елементарної народної влади. Публічне насильство деморалізувало еліти, воно перетворювало апартеїд царського ладу в його протилежність. Те, що відбулося внаслідок революції 1917 року, можна описати як символічний переворот світу. Карнавал народу демонстрував елітам, що старий культурний код більше вже не діяв. У Донбасі робітники вчинили криваву помсту заводським начальникам, інженерам і представникам влади, на яких поклали відповідальність за свої злидні. Озброєні робітники чинили суд Лінча на вулицях: вони вбивали злодіїв і хуліганів, які не хотіли підкоритися їхньому порядку, а також мордували поліцію старого режиму 21. Вже навесні 1917 року робітники захопили фабрики і шахти, які вони поставили під свій контроль. Вони не виявляли жодного інтересу до робітничих спілок. Навпаки, йшлося про те, щоб підпорядкувати старих власників інтересам робітників і принижувати їх. Там, де заводські управителі закликали до порядку, робітники вдавалися до колективних судів. Нерідко керівників убивали внаслідок самосуду робітників; у кращих випадках їх піддавали ганебному покаранню, подібному до розправи сільської громади над злочинцями. За таких умов разюче скоротилося промислове виробництво.