Йорґ Баберовскі - Червоний терор. Історія сталінізму

Більшовики поклонялися культові насильства, який виразно виділяв їх на тлі ліберальних невдах та білоручок, котрі хотіли виховувати народ, а проте не розуміли його. Більшовицький культ насильства випливав із традиції, що ґрунтувалася на вірі в силу зброї. Тому у зіткненні зі своїми конкурентами з соціалістичного руху вони перемогли там, де робітники відкрито виступили проти них зі зброєю, там, де, як наприклад у Донбасі, народ вважав більшовиків євреями та буржуями 27. Там, де соціалізм не впливав на народ, перемагало підігріте насильством революційне шаленство. Саме тому більшовики мали більше успіху, ніж їхні конкуренти з табору революції.

Ще під час першої російської революції у лавах радикальної інтелігенції, соціал–революціонерів, анархістів і соціал–демократів перебувало чимало психопатів, злодіїв і грабіжників, котрі в ім’я революції чинили замахи на представників самодержавства та розбійні напади. Таке мислення більше пасувало злочинцям, ніж вишуканим теоретикам соціалізму. Однак за таких умов насильство ставало самоціллю і вузлом, у якому одне з одним поєднувалися радикальна інтелігенція і народний гнів. Лідер російських лібералів Павло Мілюков говорив про «землетрус», який вивільнив некультивований і неорганізований субстрат російського життя» 28.

Жовтневий переворот 1917 року несподівано поклав край демократичним експериментам, що їх намагалися впровадити соціалісти та ліберали. Його легітимність походила з вулиці. Більшовики виграли, тому що вони не протиставляли себе нестримно буйній народній волі. Новий режим скасував царське судочинство та поліцію, видав декрети про мир і землю, легітимізувавши минулою датою захоплення селянами поміщицької землі, а неросійським національностям імперії дав надію на національне самовизначення. Тим самим він ліквідував рештки державного порядку. Більшовики були руйнівниками. У той час, коли їхні супротивники шукали шляхів для правового розв’язання, більшовики досягли панування на вулицях 29. Тут, у революційній Росії, матеріалізувався вислів Карла Шмітта, що суверенітет отримує той, хто проголосив надзвичайний стан. Сили опору, котрі не запропонували рішучих силових засобів, не змогли нічого протиставити теророві комуністів.

Аж до літа 1918 року у великих містах, де більшовики захопили владу, панувала сваволя голоти; розстріли без розбору, грабунок і плюндрування всього, що мало тавро «буржуазії», опанували повсякдення країни Рад. Один з подорожніх зі Швейцарії в Херсонській губернії бачив «п’яних і озброєних до зубів революційних гвардійців, що громили крамниці та грабували харчі». Ці заворушення нерідко перетворювалися на міжетнічні конфлікти, як, приміром, у Петрограді або в південноросійському місті Багмут, де восени 1917 року відбувалися напади на горілчані магазини і погроми євреїв. На Кавказі, в Тифлісі, Баку та Єревані, революція спричинила криваві міжетнічні погроми. У Середній Азії також слов’янські поселенці, мусульмани та кочовики нападали одні на одних 30. Це був той досвід нестримного насильства, яке стало можливим лише як найрадикальніший прояв громадянської війни.

Анархія і терор, які незабаром охопили країну разом з більшовиками, нестерпність життєвих умов оживили контрреволюційний опір. Влітку 1918 були сформовані Білі армії царських генералів Корнілова і Алексеева, в Самарі на Волзі утворився альтернативний уряд, котрий скликав Установчі збори, що були розігнані більшовиками на початку року. У багатьох містах вибухнули повстання робітників. Та оскільки більшовики не надали супротивникам жодного шансу завдати їм поразки, з громадянської війни вони вийшли з перемогою. Червона армія не була тою вирішальною силою, котра привела до перемоги. Адже армія більшовиків була формуванням недостатньо вишколених і оснащених селян. Бойовий дух був низьким, за щонайменшої нагоди примусово рекрутовані селяни масово дезертирували 31. До того ж, примусові реквізиції збіжжя не поліпшували авторитет більшовиків на селі. Уже в перший рік громадянської війни в багатьох регіонах виникли масові селянські заворушення, які відчутно послабили боєздатність Червоної армії. Те, що армія революції в перші місяці її існування цілковито не розвалилася, було заслугою колишніх царських офіцерів, що їх поставили собі на службу більшовики, а також завдяки політичній некомпетентності білих генералів.