Йорґ Баберовскі - Червоний терор. Історія сталінізму

Білому теророві передував червоний. Він аж ніяк не був актом самозахисту, що зводився до голої помсти. Більшовицьке насильство було спрямоване не проти чинного опору, а проти цілих верств, яких оголосили поза законом: дворян, поміщиків, офіцерів, священиків, козаків, куркулів тощо. При цьому для більшовиків не мало значення, що ці категорії населення думали самі про себе і як вони ставилися до революції. Ворог не знав, що він є ворогом, ворог існував лише в голові комуністів. Саме через те більшовицький терор став таким масовим і жахливим. Новий стиль панування, за яким більше не діяли право та буржуазні форми, знайшов свій вираз у формі революційного трибуналу. Саме з цих підмостків революції більшовики виголошували своє світобачення та ієрархію цінностей, на них вони заявляли, кого має бути віднесено до категорії друзів, а кого — до ворогів народу. Підсудні та прокурори грали ролі, однак вони були акторами в мелодрамі, які вже не нічого не хотіли знати про злочин і покарання 36. Тут йшлося про те, щоб таврувати класових ворогів, а не чинити справедливість. Оскільки в перші роки радянського режиму лише нечисленні обвинувачені погоджувалися визнати закинуту їм провину (а в деяких революційних трибуналах народна справедливість часто була сильнішою за віру комуністів), комуністична влада віддавала перевагу неприхованому теророві проти уявних ворогів. Виконавцем терору стала ЧК (скорочення від «Всеросійська надзвичайна комісія боротьби проти контрреволюції і саботажу»), утворена в грудні 1917 року. Партійний керівник Петрограда і член найвищого більшовицького керівництва Григорій Зінов’єв наприкінці вересня 1918 року у газеті «Северная коммуна» писав про те, як комуністи уявляють собі застосування терору: «Щоб подолати наших ворогів, нам потрібен наш власний соціалістичний мілітаризм. Ми маємо повести за собою дев’яносто зі ста мільйонів людей, які становлять населення Радянської Росії. Решті нам немає, що сказати. їх треба ліквідувати». Дещо пізніше у листопаді 1918 року заступник начальника ЧК Фелікса Дзержинського Мартин Лацис опублікував статтю в журналі «Красний террор». У ній він проголошував те, з чим треба було рахуватися у майбутньому: «Ми не ведемо боротьбу проти окремих осіб. Ми винищуємо буржуазію як клас. Не шукайте під час слідства матеріалів і доказів того, що звинувачений діяв словом і ділом проти рад. Перше питання, котре ви повинні йому поставити — до якого класу він належить, яке в нього походження, виховання, освіта або професія. Ці питання і мають визначити долю звинуваченого. У цьому полягає сенс і суть червоного терору» 37.

Лацис говорив мовою більшовицьких терористів. Водночас він провістив символ віри сталінізму: завданням революції є винищення колективного ворога як бур’яну і звільнення в такий спосіб суспільного організму від зарази. Російська революція стала пологами тоталітарної доби, вона була перворідним гріхом, що дав життя новітнім диктатурам та ідеологіям. Вона пов’язала щастя одних людей з фізичним знищенням інших. Саме більшовики запровадили організоване на державному рівні винищення затаврованих колективів (у чому потім відзначилися сталінізм і нацизм) як можливість новітньої політичної практики. Цю практику вперше було застосовано в російській громадянській війні. Так із воєнних подій розгорнулося насильство, що його з давніх–давен одні люди чинили проти інших. У громадянській війні насильство втратило свою невинність.

Терор почався одразу після Жовтневого перевороту. У листопаді 1917 року членів ліберальної партії конституційних демократів було оголошено поза законом; на початку січня 1918 матроси Червоної гвардії по–звірячому вбили відомих керівників кадетської партії Шингарьова і Кокошкіна. Через кілька місяців більшовики поширили свій терор на страйкарів–робітників і непокірних селян, наказали арештовувати й розстрілювати опозиціонерів. За таких умов соціал–революціонер народний комісар юстиції Ісаак Штейнберг не бачив вже завдань, які б мало виконувати його відомство. «Навіщо нам взагалі народний комісаріат юстиції? Назвімо його «Комісаріатом соціального винищення» і більше не турбуймося про це». Ленін цієї критики не розумів. Революція перебувала на службі винищення, тому на долю народного комісаріату юстиції випало завдання брати участь у соціальному винищенні 38.

Однак уже наприкінці літа 1918 року, коли ліві есери здійснили замахи на шефа Петроградської ЧК Урицького та на самого Леніна, терор перейшов усі межі. Попри те, що учасники замаху походили з лав соціал–революціонерів, у вересні 1918 року ЧК почало помсту з убивства представників заможних верств. Розстріл заручників — так більшовики називали цю стратегію ув’язнення ворожих класів. 5 вересня 1918 року уряд оголосив розпорядження про створення концентраційних таборів, щоб замкнути там «класових ворогів» і «членів білогвардійських організацій» 39. Таке могло спасти на думку лише тому, хто був переконаний, що в опорі окремих індивідів проявляється прихована сила ворожого колективу. Там, де протестували люди, більшовики бачили куркулів, буржуїв, колишніх поміщиків, царських офіцерів, дворян, тобто вони бачили не індивідів, а класи, що їх ці індивіди представляли. Класи не належали до людей, але людина належала до класу. Таке просте бачення світу спонукало більшовиків застосовувати терор проти кожного і зробити ситуацію надзвичайного стану принципом свого панування.