Йорґ Баберовскі - Червоний терор. Історія сталінізму

Але чому в цих умовах мали загинути мільйони людей? Як дійшло до того, що були замордовані не лише гадані вороги режиму, але також його носії, комуністи, військовики та державні чиновники. Зиґмунд Бауман у своїй книжці «Сучасність і амбівалентність» говорив про те, що жахи сучасної „соціотехнологіГ були не проявом варварства, а «законними дітьми сучасного духу, чий наступ підтримував і пришвидшував поступ людства до досконалості» 16. Однак така аргументація не зважає на примуси і насильство, які виникають у разі застосування таких «соціотехнологій». Ознакою сталінізму є те, що він хотів побудувати новий світ з людьми і методами старого світу. І там, де застосовували ці методи, звучала мова насильства 17.

Радянський Союз сталінської доби був державою особистих зв’язків, керованою деспотом і його васалами. Тут слід згадати, що підлеглі багатонаціональної імперії не розмовляли спільною мовою, їхні комунікативні можливості були обмежені. Ці перешкоди режим намагався подолати шляхом персоналізації своїх тотальних устремлінь Васали, котрі панували в Радянському Союзі, тримали власний почет, пов’язаний у тісно сплетену мережу. Честь, вірність і зрада були поняттями, на які орієнтувалися ці чоловічі союзи (Mannerbunde) 18. Підозри, погрози та насильство також були притаманні стилю керівництва, коли покладалися на функціональні здібності особистого почту. Можна навіть сказати, що сталіністська модель панування була мафією. Сталін і його оточення були породженням тої культури сили, яку в офіційних промовах більшовики називали варварством і відсталістю. Так само виглядала справа, коли йшлося про майже всі більшовицькі кадри другого ешелону. В провінції також переважали комуністи, котрі утихомирювали брутальними засобами селянське середовище, з якого вони самі колись вийшли.

Це ще не все, що можна сказати про причини сталінського насильства. До таких причин належить самоненависть вихідців із села, традиційне застосування насильства в селі та безпосередня фізична причетність багатьох більшовиків до насильства. Майже всі більшовицькі кати в юності стикалися з насильством: революція і громадянська війна надала їм багато можливостей проявити свої насильницькі фантазії. Ймовірно, сталінські функціонери взагалі не уявляли світу без примусу 19. Отже, лише прості відсилання до ідеологічних настанов влади та застосування утопічних соціальних технологій нічого не дають для нашого розуміння сталінізму.

Сталінський терор повстав з випробування. Від початку Першої світової війни й до смерті Сталіна у березні 1953 року багатонаціональна імперія перебувала в стані перманентної кризи. Насильство розширювалося, не в останню чергу, тому, що жертви захищали себе. Кожен акт насильства з боку влади наштовхувався на спротив й очікування майбутніх жертв. В умовах, де більшовицькі фантазії мали стати дійсністю, посиливши насильницькі акти до насильницьких оргій апокаліптичного масштабу.

Сталін дав сталінізмові не лише своє ім’я. Без нього не було б сталінізму, так само, як годі уявити систему націонал–соціалізму без Гітлера. Більшовицький проект побудови однозначності призвів до масового терору не в останню чергу тому, що диктаторові подобалося наказувати вбивати людей. Без кримінальної енергії Сталіна, його архаїчних настанов щодо дружби, вірності та зради, його підступності та злоби навряд чи були можливі нищівні репресії тридцятих років. Насильство було формою життя диктатора. Кожний вбивчий акт здійснювали з усвідомленням того, що це було приємно для кремлівського деспота. Після відкриття центральних архівів у Москві вже немає жодного сумніву, хто був ініціатором терору. Сталін поставив свої підписи під терористичними наказами, за якими режим прирікав на загибель мільйони людей. Від своїх підлеглих і поплічників він вимагав найвищої ревності у справі переслідування уявних ворогів, не шкодуючи навіть власних друзів і родичів. Переступити усі межі вимагала логіка сталінського терору. Лише зі смертю диктатора машина терору зупинилася. Отож кінець Сталіна є кінцем сталінізму. Про його історію розповідає ця книжка.

Більшовицька спроба наново побудувати світ продовжила марні зусилля царського режиму підкорити населення імперії. З часів Петра І (1682–1725) Росія була відкрита Заходові, політична влада царської імперії стояла на службі європеїзації. Більшовики по–своєму почувалися зобов’язаними цій спадщині. Еліти царської Росії мріяли про європеїзацію та цивілізацію своєї країни. Вони вимірювали прогрес не можливостями їхньої культурно неоднорідної країни, а? навпаки, тим наскільки близько він нагадував їм Європу. Однак російське життя лише у виняткових випадках вкладалося у поняття, що їх використовувала влада. Це було схоже на те, про що говорив Жан–Жак Руссо в своєму «Суспільному договорі»: Петро І хотів перетворити своїх підданих в англійців і німців, замість того, щоб зробити з них росіян. «Він завадив своїм підданим стати коли–небудь тими, ким вони могли б стати, переконавши їх, що вони є тими, ким вони насправді не були» 1.