Йорґ Баберовскі - Червоний терор. Історія сталінізму

Безперечно, режим не міг наглядати за численними спільнотами імперії та їхнім способом життя, бо бракувало самих комуністів, таємних служб та органів юстиції, щоб контролювати населення. Також ніхто не заперечуватиме, що насильство нерідко виростало з тих проблем, які більшовики не могли подолати, а саме, зі сподівання, що насильство дозволить утихомирити ті місцеві ініціативи, які «заважали вождеві», як це виразив Іан Кершоу у випадку націонал–соціалізму 5. Багатьом людям сталінська революція уможливила соціальне зростання та нечувані кар’єрні перспективи. Вона пов’язала цих вискочнів з режимом та його цілями. Звісно були попутники та переконані комуністи, котрі з власної ініціативи чинили навіть те, чого від них не вимагало політичне керівництво. Микита Хрущов, Леонід Брежнєв, Олексій Косигін та інші, що піднялися у партійній ієрархії в тридцятих роках, не були лише породженнями мобілізаційної диктатури. Вони були також її опорою 6.

Тільки з падінням комуністичної партії та її вождів ревізіоністи майже зникли. Інколи вони взагалі заперечували існування центральної стратегії комуністичних перетворень і терору. Деякі ревізіоністи зводили жахи колективізації, депортацій та актів насильства лише до ревності комуністів та активістів. Зокрема, вважали, що режим втручався лише тоді, коли цього вимагали місцеві комуністичні кадри.

При цьому прикметними мені видаються два підходи: з одного боку, ревізіоністи стверджували, що не було політичної волі керівництва, передовсім Сталіна, а, з іншого боку, існувало невисловлене твердження, що історики більше не мусять займатися ідеологією комуністичної влади. Але нерозвиненість інституцій аж ніяк не заперечує того, що терором керували з центру. Це також не дає відповіді на питання, як сталося, що політичне керівництво могло без особливих зусиль покласти край теророві, але не зробило цього 7.

Ревізіоністи сплутали тотальні претензії з тотальним пануванням. Режим не міг досягти тотального панування, але він претендував на те, щоб його здійснювати. Щоб здійснити цю претензію на тотальне панування, публічну та приватну сферу було перебудовано і впорядковано за репресивними принципами. Постійний пошук ворогів, встановлення одностайності та конформізму, мобілізація угодовства — все це були частини політичної культури, яку можна назвати сталінізмом 8.

І справді — хоч колгоспники не були комуністами, однак вони мусили реагувати на владу та її представників, котрі проникали в їхнє життя, і примушували робити свій вибір. Саме в цьому полягав сенс того, що відбувалося в селах на периферії, і чого не збагнути без розуміння намірів комуністів змінити ці села. Але тоталітарні претензії режиму також змінювалися разом із досвідом, що його набували комуністи.

Стисло кажучи, сталінізм як цивілізація стає зрозумілим лише в середовищі, з якого він вийшов і в якому розвинувся. Сам спосіб життя людини показує, котрі дії випливають з її світогляду. Людина є носієм влади; не лише пасивним об’єктом влади, а й також її примножувачем 9. Так само й тут. Те, що слід розуміти під сталінізмом, виявляється лише в реалізації тоталітарної претензії на життя. Проте цей погляд переконливий лише тоді, коли звільнитися від шаблонів минулого. Архів був би тим місцем, де мали б зберігатися нові істини 10.

Радянські архіви, що відкрили свої двері на початку дев’яностих, надали історикам можливість отримати нові дані про життя владної верхівки. Стенографічні протоколи засідань ЦК, листування і документи партійних і державних органів, нарешті, приватні папери Сталіна, Молотова, Мікояна, Кагановича показали нам Радянський Союз, якого ми ще не знали. Документи підтверджували, що Сталін і його найближчі соратники не лише терпіли насильницьку колективізацію, вони організували і вимагали від підлеглих відомств здійснити програму центру в найрадикальніший спосіб. Депортацію багатьох сотень тисяч куркулів також було заплановано в Політбюро. Партійні вожді радилися навіть щодо зчеплення вагонів, у яких нещасних відправляли до концтаборів у віддалених районах Сибіру 11. Так виглядали справи під час Великого терору, що централізовано організували Сталін та його оточення, і який, підживлюваний радикальними вказівками, не припинявся ані на мить. У липні 1937 року Сталін і Молотов надсилали місцевим партійним керівникам телеграми з точними інструкціями, кого треба розстріляти, а кого вислати. Сталін підписував списки смертників, які у 1937–1938 роках подавав йому шеф НКВС Микола Єжов. У такий спосіб було знищено понад 40 000 осіб. Ніде і ніхто не наважувався виконувати розстріли без згоди Сталіна. Навіть у магаданських таборах Дальбуд чекісти чекали на дозвіл Кремля, перш ніж почати розстріл ув’язнених. У документах Сталін постає як жорстокий, безжалісний диктатор з манією переслідування, котрий у момент кульмінації терору, очевидно, не мав особливих проблем з наказами знищувати членів Політбюро.