Йорґ Баберовскі - Червоний терор. Історія сталінізму

Вестернізація Росії, що почалася в першій третині XVIII століття і сягла кульмінації під час великих реформ Олександра II (1855–1881), відбувалася у формі державних декретів. Реформи Катерини II (1762–1796), запровадження регіонального і міського самоврядування, заснованих на законах органів юстиції та станових корпорацій, намагалися перевести основи абсолютистської влади на шлях розпоряджень. Цей експеримент не мав успіху, оскільки від початку він передбачав те, чого годі було досягти 2. Дворянські корпорації, купецькі гільдії, ремісничі цехи були оболонками без змісту, інституціями без власного життя. їм бракувало регіональних коренів, традицій і об’єднавчої сили, що могли б обґрунтувати автономію і владні претензії. Владу й авторитет можна було здобути, лише опинившись у фаворі самодержця. Ця істина для більшості дворян була самозрозумілою. Честолюбних і освічених дворян притягував царський двір; близькість до верхівки влади дозволяла їм сповна тішитися привілеями, яких не забезпечувало безрадісне життя в провінції. Проте поза столицею, далі від центру не було нічого приємного для державної влади. Виборні чиновники із дворянського стану були неосвіченими й корумпованими. Вони аж ніяк не годилися для амбітних завдань у справах юстиції та адміністрації, що доручала їм влада 3.

Просвітництво і лібералізм були витворами самодержавства, яке прищеплювало їх своїм міністрам та високопоставленому чиновництву. Освічені бюрократи — так пізніше назвали людей з європейською освітою, що працювали в міністерствах Миколи І (1825–1855) та Олександра II. Вони уособлювали союз здобутої професійної освіти, фанатичної відданості державній службі та переконання, що сьогодення Європи стане майбуттям Росії. Тільки завдяки цій нав’язливій ідеї, принесеній з Європи до Росії, постали великі реформи Олександра II 4. Скасування кріпацтва, відокремлення судочинства від адміністрації, зрештою, запровадження військового обов’язку та місцевого самоврядування у шістдесятих і сімдесятих роках XIX століття не випливали ані з потреб, ані з традицій підданих. Ці реформи були результатом інтелектуального експерименту, для якого побажання підданих нічого не значили. З огляду на безмовність і безсилість того, що називалося суспільством, інакше й не могло бути. Символічний капітал зосереджувався в оточенні царя, тобто там, де були освіта, комунікаційні та організаційні здібності. Отож для освічених бюрократів наприкінці не існувало жодних підстав бодай якось обмежити свої фантазії про європеїзацію та цивілізаторську місію. Модернізатори Росії були завойовниками, які провадили безжальне культурне підкорення. Це спрямування набуло символічного виразу в публічній презентації монархії. Сценарії влади залучали панівну династію до традиції, яка корінилася поза межами Росії. Ця традиція надала Романовим образ чужих, європейських завойовників, котрі прагнули підкорити варварську Росію й облаштувати її за своєю подобою 5. Ця саморепрезентація монархії та модернізаційні стратегії її чиновників чудово доповнювали одне одного.

Однак те, що вдалося Європі, в Росії зазнало невдачі. Самодержавна концепція цивілізаторської місії, що передбачала зодноріднення та цивілізування способу життя, розбилася об дійсність. Лише в окремих випадках чужий примус перетворювався в самопримус, що орієнтувався на панівні системи створення культурних цінностей. Робітники та селяни не стали ані росіянами, ані громадянами. Численні етнічні та релігійні меншини, що населяли імперію, залишалися оплутаними семантичною мережею власних культур. Те, що Фуко називав ознакою модерності — підкорення та дисциплінування через панівний дискурс, маргіналізація та затирання конкурентних форм знання тими формами, котрі мають технології комунікації і дисциплінування, — справляло в Росії мізерний ефект 6.

Проте внутрішній колоніалізм, з огляду на відмінність культур, постійно шукав нових шляхів опікування та цивілізування своїх підданих. Та оскільки він не рахувався з традиціями тих, кого хотів підкорити, в низів він викликав лише безмежні підозри. «Модернізація» у формі винесення традицій і звичаїв за рамки закону не мала жодних перспектив. Те, що влада трактувала як сучасне, для селян було винятково чужим і незрозумілим. І оскільки воно не поліпшувало життєвих шансів, а проникало в повсякдення селян у формі податківців, поліції, рекрутчини, нових законів і суддів, то становило також загрозу. Модернізація зазнала краху, бо вона творилася не в тому контексті, до якого мала бути застосована.