Володимир Різун - Кузькіна мать - хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)

О! Вже точно не «від ліхтаря». Тут все було розраховано, науково обґрунтовано і перевірено практикою десятиліть.

Спочатку, коли всіх селян силою загнали в колгоспи, вся земля перейшла в громадську власність. І на країну звалився голод. Щоб голоду уникнути, було вирішено трохи послабити колгоспний гніт, дозволити колгоспникам мати перед будинком і позад нього трохи земельки - мовляв, нехай квіточки розводять. І ось на цих клаптиках люди й гарували ночами, вирощували моркву й цибулю, картоплю й помідори. Тут вони саджали яблуні та груші, аґрус і смородину. А голод не проходив. Тому ділянки потроху збільшували. І дійшли до отих 2,5 відсотка. І країна сяк перебивалася.

А чому б не дати селянам 3 відсотки землі? Або всі п'ять! Адже тоді б усім усього вистачило. Землі ж у нас он скільки!

Ні, несвідомі громадяни, цього робити було ніяк не можна! Як тільки селянам давали трохи більше тих заповітних 2,5 відсотка, вони могли обходитися без колгоспу, вони ставали вільними, вони порпалися біля своїх будинків, а голові не підкорялися. І плювати вони хотіли на рішення з'їздів та постанови пленумів, на міністрів, секретарів і всіх інших начальників, на агрономів, рахівників, нормувальників і бригадирів.

Тому народу земельку давали, давали, давали, а потім раптом розуміли: перебір! І забирали. І тут же починалися явища, які офіційно іменували науковим терміном «неповне задоволення зростаючих потреб населення» . Або «окремі недоліки в постачанні населення продовольством» .

Трохи недодали селянам землі на присадибні ділянки - жерти в країні нічого. Трохи перебрали - люди стають здатними самі себе годувати, люди стають незалежними.

Дід мій Василь Андрійович все життя відгарував ковалем у колгоспі імені Шевченка Солонянського району Дніпропетровської області. У діда мого й бабусі Іринки був і садок, і город, і корова, і кури по двору бігали. І ось наказ: зрізати городи! І позаду всіх будинків проїжджав трактор з плугом, орав борозну, і та земля переходила в суспільну власність, заростала бур'яном і якоюсь колючою хоптою. Колгоспу ж вона все одно не потрібна. У колгоспу й так землиці за всі горизонти.

І тоді люди на залишкових клаптиках піднімали продуктивність. А у відповідь на це приходило нове мудре рішення рідної Комуністичної партії: всі яблуні обкласти податком. І тоді дід брав сокиру і яблуні рубав. Хутір звався Садовим. Але після рішень Партії залишалися тільки тополі уздовж запорошеного шляху. З тополь рідна партія податку не брала. Разом з моїм дідом сади рубав весь хутір, а разом з ним і вся країна. Доходила черга і до корів. І тоді різали селяни своїх корівок.

А потім раптом величезне місто Дніпропетровськ, в якому, до речі, Михайло Янгель таємно клепав свої вироби 8К63 і 8К65, завило від неповного задоволення зростаючих потреб. І з'являлися на стінах якісь негарні написи, і звучали в народі соромітні анекдоти про рідну партію і її керівництво. Гул цей через мільйони стукачів доходив до невсипущих органів, а потім і до верховного керівництва. І після довгих нарад, утрясок і погоджень виходила постанова пленуму ЦК КПРС: додати зовсім небагато земельки на присадибні ділянки, дозволити мати по одній корові на кожному подвір'ї, яблуні не оподатковувати.

Проходило зовсім небагато часу, люд набирав силу, і все повторювалося.

2,5 відсотка - це не фіксована величина. Це вісь, навколо якої, згинаючись і звиваючись, коливався генеральний курс Комуністичної партії.

1 червня 1962 року товариші Хрущов і Козлов почали новий наступ на присадибні ділянки. Рішення Партії: присадибні ділянки переполовинити! Ціни на продовольство підняти! Заробітну плату в промисловості, будівництві, на транспорті - опустити.

Рішення правильне, мудре, своєчасне. Черги в магазинах величезні, тиснява, неподобство. З цим треба боротися, а то перед чужоземцями незручно. Якщо ж люду платити менше, то він і купувати менше буде, черги скоротяться. Якщо ж при цьому ще й ціни підняти, то черги зовсім короткими стануть. Тоді настане достаток. Так і перебудемо. До самого 1980 року, коли всім буде за потребою.

Того ж дня, 1 червня 1962 року, об 11:00 ранку в сталеливарному цеху електровозобудівного заводу в місті Новочеркаську було оголошено про зниження розцінок за виготовлену продукцію на 30 відсотків. Завод величезний, робота в три зміни, в кожній - по чотири тисячі роботяг. У сталеливарному цеху - найважча робота. Була перерва. І через радіо оголосили, що партія проявила турботу про населення, - своїм мудрим рішенням підвищила ціни на м'ясо і м'ясні продукти на 30 відсотків, на олію - на 25 відсотків. Підвищення цін буде сприяти подальшому розвитку сільського господарства і наблизить все населення країни до того світлого майбутнього, коли всього буде вдосталь.