Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Російський націоналізм йшов пліч-о-пліч із реабілітацією Сталіна як у Радянському Союзі за Брєжнєва та Юрія Андропова, колишнього голови КДБ, так і в Росії за Путіна. У 1972 році в Україні влада завдала найбільшого після смерті Сталіна удару по інакомисленню та націонал-комунізму. З огляду на жорстокість цієї акції та українофобію, якою вона була просякнута, українські дисиденти описували її не інакше як «погром». За часів Андропова, який із 1967 року був головою КДБ, а 1982 року ненадовго став генсеком ЦК КПРС, репресії проти інакодумців повернулися «до методів, характерних для сталінської епохи» [151] Julia Wishnevsky. ‘Dissidence under Andropov: A Return to Stalinist Methods’, Radio Liberty , 28 October 1983: RL 411/83. . Радянська етнополітика за Брєжнєва та Андропова відзначалася посиленою радянізацією у неросійських народів шляхом їхнього зросійщення, особливо після прийняття партійно-радянських постанов 1978 і 1983 років щодо «вдосконалення» викладання російської мови у союзних республіках [152] Zaslavsky. Neo-Stalinist State : 102–103. . На місці численних радянських національностей мав постати російськомовний Homo Sovieticus . Власне, створення «нової історичної спільноти — радянського народу» — було програмною метою КПРС ще з 1961 року, а Конституція СРСР 1977 року задекларувала, що така спільнота вже існує. Не випадково це сталося тоді, коли при владі в Україні перебував Володимир Щербицький, а русифікація та репресії проти дисидентів, зокрема членів Української Гельсінської групи, досягли свого піку.

За часів Брєжнєва настроям комуністичної номенклатури були притаманні окремі аспекти націонал-більшовизму, шовінізму, расизму та фашизму. Особливо це стосувалося політичного управління збройних сил і КДБ, де тоді працював Путін. «Ідеї, що поширювалися правими, — пише Лакюр, — приваблювали генералів і маршалів» [153] Laqueur. Black Hundred : 66. . Російський націоналізм був «глибоко вбудований» у свідомість радянських правлячих еліт і став «домінуючим елементом офіційної радянської системи цінностей, радянської культури та необхідних норм і зразків соціальної поведінки» [154] Teresa Rakowska-Harmstone. ‘The Study of Ethnic Politics in the USSR’ in George W. Simmonds, ed., Nationalism in the USSR and Eastern Europe in the Era of Brezhnev and Kosygin (Detroit: University of Detroit Press, 1977): 22. . Тож не дивно, що пострадянські росіяни, які засвоїли ідеї націоналізму і шовінізму в процесі соціалізації, залишилися під їхнім впливом у пострадянський період.

Російський дисидент Андрєй Амальрік [155] Andrei Amalrik. Will the Soviet Union Survive until 1984 ? (London: Allen bane; Penguin Press, 1971). виокремлював у російському націоналізмі брєжнєвської доби три складові:

(1) «Неосталінізм», впливовий у комуністичній партії та уряді, а також у Спілці письменників РРФСР і «товстих» літературних журналах.

(2) «Неосталінський марксизм», що набув поширення серед консервативної бюрократії.

(3) «Неославянофільство», поширене серед близьких до влади російських «сільських письменників» ( «деревенщиков» ) і дисидентів.

Як уже зазначалося, зрощення російського націоналізму та радянського комунізму відбувалося починаючи з 1930-х років. Концепцію «дружби народів» 1920-х років у грудні 1935 року було перекроєно так, аби ствердити першість росіян як «старшого брата», котрий веде за собою «молодших братів». Це перекроювання відбувалося водночас із перетворенням російського націоналізму на державну політику, у межах якої «російські історія, культура і традиція стануть новою силою, що злютує радянські народи» [156] Мартин. Імперія національного вирівнювання : 356. . Напередодні Другої світової війни керівництво Радянського Союзу «завело напрочуд прямолінійну пропаганду російського ґрунтівського націоналізму» [157] Мартин. Імперія національного вирівнювання : 585. . Відтак останній заходилися енергійно пропагувати після 1945 року, коли «радянські медії співали дифірамби росіянам — найбільшому, наймудрішому, найхоробрішому і найславетнішому з усіх народів» [158] Сергій Єкельчик. Імперія пам’яті: Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві (Київ: Критика, 2008): 154. .

Відповідно до цих змін царську Росію стали змальовувати як позитивну попередницю СРСР, що успадкувала культурну єдність східних слов’ян від середньовічної Київської Русі. Історію самої Київської Русі радянський режим також монополізував від імені «старшого брата»: так, музей «Слова о полку Ігоревім», славетного твору тієї епохи, відкрився не у Києві, а в Ярославлі [159] Vera Tolz. ‘The Тау of the Host of Igor in the Service of Ideology’, Radio Liberty , 22 November 1985: RL 390/85. . Владімір Путін, прийшовши до влади, відродив еклектичну суміш царської та радянської історіографій Київської Русі у своєму шовіністичному апелюванні до одвічної єдності східних слов’ян. З одного боку, він наполягає, що саме росіяни ( русские ) були народом Київської Русі — «першої російської держави», з другого — говорить про білорусів, українців і росіян як про три окремі «братські» народи, що сформувалися на цій самій території, з третього — описує їх же як «один народ», чиї представники природно мусять належати до цивілізації «російського світу». Відкриваючи пам’ятник великому князю Владимиру в День народної єдності 4 листопада 2016 року, Путін сказав: «І сьогодні наш обов’язок — гуртом протистояти сучасним викликам і загрозам, спираючись на духовні заповіти, на безцінні традиції єдності та злагоди, йти уперед, забезпечуючи спадкоємність нашої тисячолітньої історії» [160] ‘Путин призвал противостоять вызовам и угрозам, опираясь на духовные заветы предков’, ТАСС , 4 ноября 2016. . Як відомо, великий князь Володимир правив у Києві в 980–1015 роках і помер за понад століття до першої літописної згадки про Москву.