Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Всеросійське товариство охорони історичних пам’яток, засноване в 1965 році, і партія «Вітчизна» ( «Родина» ) — це сучасна реінкарнація «Чорної сотні». На думку Лакюра, їхні програми спираються на нацистську ідеологію. Організація «Пам’ять» користувалася підтримкою на найвищому рівні в ЦК КПРС, КДБ та армії [121] Laqueur. Black Hundred : 213. . Як і ЛДПР, «Пам’ять» була однією з перших спроб органів держбезпеки спрямувати контрольований націоналізм проти прозахідної демократичної опозиції. Ідеолог ґорбачовської «перебудови» Алєксандр Яковлєв пов’язував народження сучасного російського фашизму з КДБ [122] Clover. Black Wind, White Snow : 165. . Фанатичний антисемітизм «Пам’яті» своїм корінням сягав офіційної радянської антисіоністської пропаганди та конспірологічних стереотипів російських націоналістів. У квітні 1987 року «Пам’ять» опанувала Всеросійське товариство захисту історичних пам’яток і налагодила тісну співпрацю з подібною російською націоналістичною організацією «Батьківщина» ( «Отечество» ). Їхня ідеологія була «цілковито ірраціональною»: вони були вірні Радянському Союзу як ядерній наддержаві, проте водночас, як і ті націоналісти, про яких йшлося раніше, вважали, що в його керівництві переважають євреї та інші неросіяни [123] Julia Wishnevsky. ‘The Emergence of “Pamyat” and “Otechestvo”, Radio Liberty , 26 August 1987: RL 342/87. . «Пам’ять» стала «криптофашистською вуличною бандою» та «навчальним табором» для нового покоління націоналістів і фашистів, таких як Дуґін і Баркашов [124] Clover. Black Wind, White Snow : 162–63. .

Починаючи від 1960-х років публікації російського «самвидаву» [125] ‘Фашизм в СССР: спонтанный протест или инспирированное движение?’, Страна и мир , № 1–2 (1984): 51–55. й іноземних кореспондентів у СРСР підтверджували зростання тут неонацизму. Російські дисиденти описували в’язнів, які перейшли від захоплення сталінізмом до фашизму та говорили про необхідність створення «радянської фашистської партії». Набули популярності погляди російського православного дисидента Геннадія Шиманова, який підтримував союз радянської тоталітарної держави з російським православ’ям. У 1980-х роках радянські медії дедалі частіше стали публікувати листи від неонацистів та аналізували діяльність неонацистських угруповань. Члени неонацистських груп на кшталт Дуґіна активно діяли у депресивних робітничих районах Центральної Росії та Західного Сибіру. У квітні 1982 року неонацисти влаштували акцію протесту на Пушкінській площі в Москві з нагоди дня народження Адольфа Гітлера, проте, у порівнянні з жорсткими репресіями проти націоналістів та інших дисидентів в Україні, покарання для цих та інших неонацистських і фашистських активістів було м’яким, а часом взагалі відсутнім [126] Julia Wishnevsky для Radio Liberty : ‘Neo-Nazis in the Soviet Union’, 11 July 1985: RL 226/85; ‘Soviet Neo-Nazis in the Official Press’, 23 January 1986: RL 40/86; ‘Soviet Weekly Publishes Letter from Neo-Fascists’, 4 June 1986: RL 219/86; ‘More About Neo-Nazis in Leningrad’, 29 July 1987: RL 312/87. .

Російський націоналізм, сталінізм і націонал-більшовизм злилися у потужну та впливову течію думки, протилежну політиці, яку здійснювали в Росії за ліберальних часів Ґорбачова і Єльцина. Як пише Лакюр: «Присутність багатьох колишніх чільних партійних функціонерів, генералів армії та КДБ серед лідерів правих вражає так само, як і живучість цих ветхих ідей» [127] Laqueur. Black Hundred : 294. . У 1992 році російські націоналісти, згуртовані в Національному фронті порятунку, створили «спільний фронт зі вчорашньою партійною та державною номенклатурою» [128] Laqueur. Black Hundred : 295. . Вони забезпечили основу, спираючись на яку Путін зумів наприкінці десятиліття опанувати владу і залишитися популярним, демонтуючи демократичні здобутки Росії й ведучи три війни — у Чечні, Україні та Сирії.

Марлен Ларуель вказує на прояви фашизму в «російській весні» Дуґіна у двох аспектах. Першим із них був заклик до тоталітарної націоналістичної революції з метою повалення режиму і трансформації російського суспільства за допомогою культу насильства, смерті та жертви. Російські націоналісти та євразійці були розчаровані відмовою Путіна від приєднання Донбасу і «Новоросії», яку, на їхню думку, слід було запросити до Євразійського союзу як федеративну республіку в рамках чергового «збирання російських земель» [129] Marlene Laruelle. ‘The Three Colors of Novorossiya, or the Russian Nationalist Mythmaking of the Ukrainian Crisis’, Post-Soviet Affairs , vol. 32, no. 1 (January 2016): 55–74. . При цьому Путін і російські націоналісти сходилися у сприйнятті приєднання Криму як виправлення історичної несправедливості. Домінування етнокультурних факторів у ідентичності Росії підкріплювало ідеологічну артикуляцію вимог возз’єднання «русских» , які буцімто зазнавали «мовного етноциду» на сході України та в Криму [130] Yuri Teper. ‘Official Russian Identity Discourse in the Light of the Annexation of Crimea: National or Imperial?’, Post-Soviet Affairs , vol. 32, no. 4 (July 2016): 378–96. .