Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

З часів Сталіна тих, хто піддавав сумніву «прогресивний» характер входження неросійських народів до царської імперії, засуджували як «націоналістів» і «зрадників» на утриманні в іноземних держав. Як зазначає Сергій Єкельчик, радянська теза про «возз’єднання України з Росією» 1654 року була «поновленою концепцією з царських часів», коли Переяславську угоду трактували як «повернення давніх російських володінь», а українців вважали не окремим народом, а просто «малоросійським плем’ям» [161] Єкельчик. Імперія пам’яті : 167. . Такі погляди залишаються глибоко вкарбованими в російську політичну культуру та істотно впливають на політику Кремля щодо України. Проте Путін не може зберегти цілий торт на столі, одночасно намагаючись з’їсти його по шматочках. У 1954 році, коли відзначалося 300-ліття Переяславської угоди, Радянській Україні було передано Крим — Путін «виправив» цю «помилку» у 2014 році, символічно перекресливши надії багатьох на нове українсько-російське «добровільне возз’єднання». З точки зору своїх опонентів, він тим самим лише підірвав концепцію «братських народів» та спільності їхньої історичної долі: як висловився один російський націоналіст, який воює на Донбасі в лавах українського батальйону «Азов», «ви ж не будете красти землю у своїх братів» [162] Vickery. ‘Ukraine’s Other Russians’. .

Офіційна терпимість до російського націоналізму за урядування Нікіти Хрущова знизилася, проте за Брєжнєва повернулася і була повною мірою відновлена починаючи від середини 1960-х і до середини 1980-х років. Упродовж цих двох десятиліть міфи про Велику Вітчизняну війну і культ Сталіна стали невід’ємними складовими офіційного та неофіційного російського націоналізму.

Уславлення Путіним «Великої Вітчизняної війни» та символічна ресталінізація вельми нагадують часи Брєжнєва, Андропова та Константіна Черненка. Офіційний російський націоналізм був тоді допустимий, і його пропагували у «товстих» літературних журналах, театрі, кіно і медіях. Наприкінці 1960-х років близькі до влади російські націоналісти уклали спілку з «націонал-сталіністами» на шпальтах часопису «Молодая гвардия» , центрального органу радянського комсомолу, спрямувавши свою ворожість проти «непатріотичної» та «антикомуністичної» ліберальної інтелігенції, яка гуртувалася довкола часопису «Новый мир» . Злиття російського націоналізму та реабілітації Сталіна, таке п’янке в путінській Росії, сплило на поверхню і стало публічним набутком кілька десятиліть тому на шпальтах журналів «Молодая гвардия» , «Наш современник» і «Москва» , які апелювали до «значної групи радянських читачів, котрі поділяли сталіністські, антизахідні та ультранаціоналістичні переконання». Ці три часописи мали сукупний тираж у 1,3 мільйона примірників. Читачі цих журналів і подібних за ідеологічним спрямуванням книжок, глядачі серійних телевізійних шоу, спектаклів і кінофільмів перетворилися на багатомільйонну аудиторію, яка представляла собою в радянському суспільстві основний політичний виборчий округ [163] Julia Wishnevsky. ‘Molodaya Gvardiya: A heading Voice of Opposition to Restructuring’, Radio Liberty , 5 January 1988: RL 1/88; Brudny, Reinventing Russia : 57. .

Дедалі зростаючий вплив офіційного російського націоналізму припав на той час, коли Брєжнєв відмовився від хрущовської десталінізації. Це віддзеркалилося і в тенденції до применшення і, за нагоди, виправдання злочинів Сталіна, яке тривало паралельно з масштабними історичними викриттями навіть за доби Ґорбачова та Єльцина. Російські націоналісти епохи Брєжнєва та Путіна вбачають у Сталіні творця радянської ядерної наддержави, котру боявся світ, тож вони ігнорують і применшують його злочини проти людяності. У часи ідеологічного застою, чи то за Брєжнєва, чи за Путіна, російський націоналізм був і залишається корисним інструментом легітимізації радянської та російської держави; «великороси» були, врешті-решт, «етнічною несучою опорою радянської держави» [164] Wishnevsky. ‘Molodaya Gvardiya’: 102. .

Неприязнь офіційних російських націоналістичних журналів до ґорбачовської політики «перебудови» ( «перестройки» ) і «гласності» врешті знайшла відображення в антипатії Путіна до ґорбачовської та єльцинської Росії. Вплив офіційного російського націоналізму в 1970–1980-х роках був дуже розповсюдженим, його прихильники прагнули «запровадити державну ідеологію», що й трапилося за часів урядування Путіна [165] Wishnevsky. ‘Molodaya Gvardiya’: 15, 21. .