Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Гібридні війни вимагають імітації місцевої підтримки, яка маскує зовнішнє втручання іноземної країни, проте навіть такої декорації на сході та півдні України поза межами Донбасу забракло. Ґлазьєв скаржився на невелику кількість протестувальників, які вийшли на вулиці в шести областях поза Донбасом. «Чому Запоріжжя мовчить?» «Де вони? Де козаки?» — запитує Ґлазьєв. У його рідному Запоріжжі зібралися мізерні 1500 прихильників Росії, та й вони хутко розійшлися після того, як скуштували яєць і борошна від набагато численнішої проукраїнської юрби.

Путін не приєднав Донбасу та інших областей, які відносив до «Новоросії», з двох причин. По-перше, такий крок означав би, що він не зможе більше приховувати втручання Росії за рахунок гібридної війни. Їхня анексія трактувалася б Заходом так само, як і загарбання Криму. Друге вторгнення та анексія української території запустили б механізм жорстких міжнародних санкцій і зумовили б труднощі для західних політиків, які намагаються протидіяти наданню військової допомоги Україні.

У восьми областях сходу та півдня України, незграбно названих Путіним «Новоросією», підтримка населенням чужоземної інтервенції виявилася нижчою, ніж очікували у Москві, навіть на терені найбільш проросійських Донецької та Луганської областей. Ключовими відмінностями Донбасу від інших регіонів були не суспільні вподобання, а позиція його еліт та силовиків навесні 2014 року. Місцеві можновладці не проявили достатнього патріотизму, бодай із прагматичних міркувань, а силовики демонстрували таку ж низьку лояльність до Києва, як і в Криму. В Одесі, Херсоні та Миколаєві відмінність ситуації була обумовлена ще й віддаленістю від російського кордону.

Залишаючи Донбас у складі України, Росія змушувала Київ обрати один із п’яти варіантів:

(1) Погодитися з вимогою надати автономію нині окупованим РФ районам Донбасу, які управляються через маріонеткові «ДНР» і «ЛНР». Це повернуло б проросійськи налаштованих виборців до українського електорального поля, з огляду на що цей сценарій підтримує політичний альянс Бойка-Рабіновича. Останні також домагаються відмови від курсу на членство України в НАТО і ЄС на користь нейтрального статусу. Ці політики, втім, не спроможні відповісти на питання, яким чином нейтралітет (або «позаблоковий статус», який просував Янукович) захистив Україну 2014 року. Підваріантом було б досягнення компромісу з Москвою шляхом визнання її «суверенітету» над Кримом в обмін на те, що російські окупаційні війська та адміністрація повністю залишать Донбас. Цю ідею в коментарі “ The Wall Street Journal” у 2016 році озвучив український олігарх Віктор Пінчук [1004] Taras Kuzio. ‘Victor Pinchuk Shows Why It Is Wrong to Trust Oligarchs,’ Kyiv Post , 29 December 2016. ; її повторили російські перемовники у Тристоронній контактній групі зі врегулювання ситуації на сході України представникові України Євгену Марчуку в листопаді 2018 року [1005] ‘Відмова України від Криму: Марчук розповів про неофіційні пропозиції щодо розв’язання конфлікту на Донбасі’, 112 Україна , 8 листопада 2018. .

У Москві, імовірно, також мають надію, що Юлія Тимошенко є тим політиком, з яким можна домовлятися про певну угоду, враховуючи досвід укладання газового контракту 2009 року. За даними опитування, проведеного у серпні 2018 року, 46,5% українців вірили, що фаворитом РФ на майбутніх президентських виборах є Юрій Бойко, 37,9% вважали таким Вадима Рабіновича, а 28,4% — Тимошенко (приблизно стільки ж, 28,7%, навпаки, висловили думку, що вона є небажаним для Росії кандидатом) [1006] ‘Соціально-політична ситуація в Україні’, Київський міжнародний інститут соціології, Центр Разумкова та Центр “Socis”, 30 серпня — 9 вересня 2018. .

(2) Розпочати воєнну кампанію задля повернення територій, контрольованих російськими маріонетками. Деяка частка українських виборців була готова підтримати цю опцію, зокрема, якщо перемогу на президентських виборах 2019 року здобув би колишній міністр оборони України Анатолій Гриценко. Подібний сценарій намагався реалізувати у Південній Осетії в серпні 2008 року грузинський президент Міхеіл Саакашвілі, що безпосередньо передувало російсько-грузинській «п’ятиденній війні» та окупації Південної Осетії й Абхазії з боку РФ. Спроба України повернути захоплені Росією та проросійськими колаборантами райони Донбасу також могла б призвести до прямого зіткнення з армією РФ, як уже було в серпні 2014 та січні 2015 року. Путін прагне збереження контролю над російсько-українським кордоном саме для того, щоб гарантувати захист своїх маріонеток із «ДНР» та «ЛНР», які існують лише завдяки російському військово-технічному та фінансовому забезпеченню. Так звані «1-й армійський корпус ДНР» та «2-й армійський корпус ЛНР», які разом налічують 35 тис. бойовиків, перебувають під командуванням офіцерів ГРУ та де-факто підпорядковані Південному військовому округу Росії.