Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Саме тут було запропоновано провести «неформальні збори» (тобто установчий з’їзд «Українського фронту») за участі місцевих еліт південних та східних регіонів. Як і в інших аналітичних документах, що потрапили до журналістів, планувалося таємно заохочувати акції громадянської непокори, використовувати пропаганду в медіях, вимагати референдумів, федералізації та об’єднання сходу й півдня України з Росією.

Міжнародна реакція на анексію Криму була стриманішою, ніж на подальшу гібридну агресію на Донбасі, хоча перша була більш відкритим і нахабним проявом кремлівського імперіалізму. Домовленості, досягнуті лідерами європейських країн на переговорах 2008 та 2014–2015 років із Росією щодо припинення просування її військ углиб територій Грузії та України, мають схожі риси. У серпні 2008 року переговірникам із ЄС не йшлося про відновлення територіальної цілісності Грузії — так само питання Криму не фігурувало в Мінських угодах [983] Asmus. Little War That Shook the World : 166, 172–73, 179–81, 187, 193, 201–2, 206–7. . Під час президентської передвиборчої кампанії 2016–2017 років у Франції колишній глава держави Ніколя Саркозі, який претендував на повернення на цю посаду, недвозначно висловився на користь визнання анексії Криму. Низка західних експертів дотримується думки про те, що Крим повернувся до своєї «природної домівки» [984] Rajan Menon and Eugene Rumer, Conflict in Ukraine: The Unwinding of the Post-Cold War Order (Cambridge, MA: MIT Press, 2015): 98. . Річард Саква виправдовує анексію Криму, описуючи його як «осердя російської нації», водночас Раджан Менон та Юджин Румер називають його «безперечно російською територією» [985] Menon and Rumer, Conflict in Ukraine : 98; Richard Sakwa, Frontline Ukraine: Crisis on the Borderlands (London: Tauris, 2016): 52. . Подібні твердження ґрунтуються на уявленні про те, що історія Криму начебто почалася наприкінці XVIII століття, від часу його інкорпорації до складу Російської імперії. А проте доти на його території існувала держава кримських татар — Кримське ханство. Більшість часу свого існування, тобто понад 300 років, воно було васалом Османської імперії. Під російським управлінням Крим перебував у 1783–1954 роках (тобто 170 років), а отже, був частиною радянської і незалежної України. Кримські татари і турки управляли Кримом набагато довше за Росію, яка тепер претендує на роль «домівки» для кримчан. Важливіше те, що жодні історичні аргументи, історично вивірені або хибні, не можуть слугувати виправданням для агресії, порушення територіальної цілісності та суверенітету іншої держави.

Воєнні плани Росії стосовно вторгнення та приєднання Криму не були реакцією на повалення Януковича, адже вони вимагали багатомісячної підготовки. Починаючи з літа 2013 року кремлівський лідер погрожував Януковичу розчленуванням України. На медалі Міністерства оборони РФ «За повернення Криму» викарбувано дати спецоперації з його захоплення: 20 лютого — 18 березня 2014 року. Точкою відліку є день, коли Янукович ще був президентом України. Путін брехав про відсутність російських окупаційних військ у Криму в лютому-березні 2014 року, але насамкінець визнав прямо протилежне. Він виправдовував анексію як відповідь на «державний переворот», здійснений «націоналістами, неонацистами, русофобами і антисемітами» [986] Владимир Путин, обращение к депутатам Государственной Думы, членам Совета Федерации, руководителям регионов России и представителям гражданского общества, Президент России , 18 марта 2014. .

Російська розвідка провела «тривале й скрупульозне приготування» до вторгнення в Крим, яке мало розгортатися за умови, що там не буде українського опору. Так звані «зелені чоловічки» з ГРУ були доволі нечисленними, бо у Кремлі керувалися припущенням, що українці воювати не будуть, інакше «це було б нерозважливим починанням» [987] Владимир Воронов. ‘Крым и Кремль: от плана «А» к плану «Б»’, Радио Свобода , 15 марта 2015. . Легкоозброєному спецназу «зелених чоловічків» допомагали перш за все морські піхотинці Чорноморського флоту, а також колишні офіцери «Беркуту», розлючені тим, що відбулося в Києві (де загинули 17 силовиків, зокрема троє кримчан, яких на півострові проголосили героями) [988] Офіцерів «Беркуту», що повернулися до Криму з Киева 22 лютого 2014 року, зустріли вигуками «Молодці!», «Треба було більше [убивати]!», «Герої!» та «Слава “Беркуту!”» (‘Crimea Welcomes Riot Cops after Murdering Euromaidan Protesters’, EMPR , 22 February 2014). , бойовики партії «Російська єдність» Аксьонова та члени організованих злочинних угруповань, які приєдналися до загонів «самооборони Криму». Українські війська були деморалізовані, їхнє спорядження вичерпалося за роки президентства Януковича, а керівництво держави і збройних сил після перемоги Євромайдану не віддавало жодних конкретних наказів. Київ міг наказати наземним військам відступити до Херсона, а кораблям відплисти до Одеси, або боронити свої бази та відбиватися, якби на них напали. Стратегічний відступ, мабуть, став б кращим варіантом, ніж приниження, яке зумовило би подальшу деморалізацію українського війська. Застосування зброї могло призвести до жертв серед цивільного населення, оскільки російські воєнізовані угруповання та «зелені чоловічки» використовували цивільних осіб як живі щити, розмістивши їх попереду, щоб вони блокували українські військові бази [989] Кошкина. Майдан: Нерассказанная история : 353–54. .