Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

У 2009 році почали поширюватися чутки про те, що Путін ненавидить Януковича. Хоча це може до певної міри стосуватися його злочинного минулого, було б помилкою припускати, наче усе зводиться саме до цієї сторінки його біографії. Стверджували, що Путін також дотримується невисокої думки про президента Білорусі Лукашенка, чиє ім’я не пов’язане із кримінальними та корупційними скандалами. Путін, схоже, відчував зневагу до обох «русских» глав держав, вважаючи їх недостатньо покірними «нахлібниками» на утриманні РФ. Як уже зазначалося, продажність Януковича була здавна «добре задокументована», тому його було «порівняно легко підкупити», зробивши уразливим до шантажу, яким Путін міг користуватися як важелем [978] Gaddy and Hill. Mr. Putin : 361. .

Путін дивився на двох президентів по-різному. Лукашенко завжди жорстко реагував на загрози своєму режиму, натомість незворушно ставився до західних критиків його політичних репресій. Лукашенко, як і Путін, завжди демонстрував рішучість, натомість Янукович лякався і відступав. Попри потужну підтримку російських розвідників і силовиків, Янукович не зміг повернути собі ініціативу на вулицях Києва таким чином, як це успішно зробив Путін під час масових акцій протесту в Москві у 2011–2012 роках чи Лукашенко за шість років до того під час невдалої «Джинсової революції». З точки зору Кремля, Янукович проявив слабкість, вчасно не надавши силовикам усіх необхідних повноважень для придушення протесту; він зарано допустив втрату контролю влади над ситуацією, а незначний, за російськими мірками, масштаб насильства лише заохочував населення до участі в революції [979] Gaddy and Hill. Mr. Putin : 362. .

Путін приховано і явно підтримував Януковича під час Помаранчевої революції та Євромайдану. У першому випадку він відвідував Київ напередодні першого і другого турів виборів, щоб висловити тому свою підтримку. Утім цей крок лише ослабив підтримку Януковича і збільшив явку виборців у столиці. Росія виділила $300 мли. на підтримку його виборчої кампанії 2004 року, що офіційно завжди заперечувала [980] Український політтехнолог Михайло Погребинський назвав це «чистою брехнею» ( The Washington Post , 31 October 2004). . Подальші фінансові стимули було надано завдяки газовій угоді, укладеній влітку 2004 року, коли Москва запропонувала Києву платити за газ украй низьку ціну, $55 за тисячу кубометрів, хоча й за участі новоствореного газового посередника «Росукренерго» (РУЕ). Але, безсумнівно, найважливішу підтримку кампанії Януковича надали тимчасово «позичені» йому російські політтехнологи. Тодішній голова парламенту Володимир Литвин заявляв, що в Україну «понаїхало безліч політтехнологів, які не гидують ніякими методами й переконані, що гроші не пахнуть. Вони вважають: чим “чорніша” акція, тим вище вона цінуватиметься» [981] ‘Володимир Литвин: Верховна Рада має стати гарантом відкритості й демократичності президентських виборів’, Дзеркало тижня , № 25 (25 червня — 2 липня 2004). .

Діяльність цих піар-експертів розбурхала громадськість і спровокувала Помаранчеву революцію через нерозуміння ними специфіки української внутрішньої політики та ідентичності. Рівень обізнаності російських політтехнологів із ситуацією був настільки ж обмеженим, як і ФСБ, що рекомендувала Путіну в 2014 році спертися на російськомовних українців, які нібито мали підняти повстання проти Києва. Надбанням громадськості стала аналітична довідка, підготована для адміністрації президента Росії ще до падіння Януковича, яка стосувалася пропутінських повстань, починаючи з Харкова, а не з Донецька. Втім знання тих, хто укладав довідку про східну Україну було неадекватним, — це легко зауважити з того факту, що тодішнього голову Харківської обласної адміністрації Михайла Добкіна в документі названо «Н. Добкиным» , мером Харкова (яким він перестав бути за чотири роки до цього) [982] ‘«Представляется правильным инициировать присоединение восточных областей Украины к России»’. . Цей документ також засвідчив цілковитий брак усвідомлення масової та широкомасштабної підтримки Євромайдану, котрий нібито тримався на «футбольних фанатах і представниках криміналітету», яким допомагав Захід. У документі стверджувалося, що в Харкові «місцеві еліти як ніколи раніше мотивовані до руху назустріч новим інтеграційним ініціативам Росії», що також було помилкою, оскільки єдиною мотивацією мера міста Геннадія Кернеса було здобуття прибутку. Харків опинився у центрі уваги через його символічну важливість як першої столиці радянської України.