Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Повернення до радянського змовницького світогляду супроводжувалося відродженням антиамериканізму, що засвідчили президентські вибори 2004 року в Україні. Виборча кампанія Віктора Януковича, яку провадили відряджені Путіним російські політтехнологи, була заснована на стратегії «керованого хаосу».

Помаранчеву революцію Путін розцінив як особисту зовнішньополітичну невдачу, власне «одинадцяте вересня», і задумав контрреволюційну помсту. Проєвропейська Україна стала б для нього «стратегічною поразкою та приниженням» [879] F. Stephen Larrabee, Peter A. Wilson and John Gordon IV. The Ukrainian Crisis and European Security: Implications for the United States and U.S. Army (Santa Monica, CA: Rand Corporation, 2015): 25. . Після обрання Януковича у 2010 році Путін втішався тим, що отримав потенційного сатрапа; питання полягало лише в ціні, яку слід було запропонувати йому за перехід у цю роль. Хоча Янукович виконував майже усі вимоги Росії, цього було недостатньо для того, щоб Москва знизила ціну на газ для України, яка продовжувала платити за нього найбільше в Європі. Водночас Янукович, будучи першим українським президентом, який виступав проти членства України в НАТО, офіційно продовжував підтримувати укладення угоди про асоціацію з ЄС (хоча де-факто підривав цю можливість своєю внутрішньою політикою, зокрема ув’язнюючи опозиційних лідерів). Тому Андрій Циганков помиляється, стверджуючи, що у Януковича з Путіним склалися дуже добрі стосунки [880] Andrei Tsygankov. ‘Vladimir Putin’s Last Stand: The Sources of Russia’s Ukraine Policy’, Post-Soviet Affairs , vol. 31, no. 4 (July 2015): 280. . Насправді між ними продовжувала існувати напруженість, бо незалежно від того, що робило українське керівництво для задоволення вимог Кремля, йому завжди було мало.

Усунення Януковича від влади завело Путіна у безвихідь: одне приниження 2004 року — це ще півбіди, але двох упродовж одного десятиріччя було забагато. Путін схибив і під час Помаранчевої революції, і під час Євромайдану, позаяк те, що йому радили політтехнологи, розвідслужби, націоналістичні союзники й консультанти, спиралося на царські та радянські історичні міфи. У 2004 році російські політтехнологи Ґлєб Павловський, Константін Затулін, Марат Ґєльман і Сєрґєй Марков непохитно вірили, що розуміють Україну, хоча насправді усі вони цілковито помилялися [881] Коментар Федора Лук’янова, редактора журналу Россия в глобальной политике, в Bootie Cosgrove-Mather. ‘Putin to World: Hands Off Ukraine!’ CBS , 16 December 2004. . Так, наприклад, Павловський виключав повторення грузинської Революції троянд в Україні. Ілюзія того, що більшість українців налаштована проросійськи і лише меншість на заході Україні не хоче близької співпраці з Росією, породила в них певність, що на президентських виборах в Україні в будь-якому разі переможе проросійський кандидат. У 2014 році російські розвідувальні служби та «сірі кардинали», скажімо, Владіслав Сурков, геть хибно розуміли ідентичності та лояльності російськомовних громадян України. При цьому Путін був схожий на більшість російських громадян, твердо переконаних, що Помаранчеву революцію фінансували США, Віктор Ющенко був американським лакеєм, його дружина — агенткою ЦРУ, а українські націоналісти «зганяли нещасних українців палицями на головні міські майдани і примушували їх скандувати перед телекамерами “Ю-щен-ко”» [882] Едуард Глезін. ‘«Продана» революція’, День , 18 лютого 2005. . Тенденційне перекручення про американську змову було потрібне росіянам, аби спробувати пояснити дії «тупых хохлов» , які організували революцію, не питаючи «старшого брата» — того «брата», який не здатен організувати подібну революцію в Росії.

Після Революції троянд і Помаранчевої революції Росія та інші авторитарні держави заходилися готувати контрреволюційні стратегії, які Томас Амброзіо називає «опірними» [883] Thomas Ambrosio. ‘Insulating Russia from a Color Revolution: How the Kremlin Resists Regional Democratic Trends’, Demokratization , vol. 14, no. 2 (April 2007): 236. . Розпливчасті законодавчі норми проти зарубіжного фінансування поціляло в неурядові об’єднання, чиї цілі та завдання нібито становили загрозу для «суверенітету, політичної незалежності, територіальної цілісності, національної єдності, унікальності, культурної спадщини та національних інтересів Російської Федерації» [884] Ambrosio. ‘Insulating Russia from a Color Revolution’: 239. . Скероване проти НУО законодавство стало частиною низки заходів, покликаних запобігти революціям, та слугувало виправданням для придушення опозиційних груп [885] Vitali Silitski. ‘Preempting Democracy: The Case of Belarus’, Journal of Democracy , vol. 16, no. 4 (October 2005): 83–97. . Опозиційні й неполітичні НУО, що сприяли розвиткові громадянського суспільства, потрапили до тієї ж категорії «зрадників», що і в СРСР: за цією логікою, якщо їх фінансують і підтримують з-за кордону, вони позбавлені «природних» коренів удома. Всього лише за рік після Помаранчевої революції Путін заявив, що відповідні законодавчі новації необхідні для захисту російської політичної системи від «зовнішнього втручання», а також для того, «щоб захистити наше суспільство та громадян від поширення якоїсь терористичної ідеології, людиноненависницької ідеології, що може функціонувати під тією чи іншою вивіскою» [886] ‘Стенографический отчет о совещании [Владимира Путина] с членами Правительства’, Президент России , 5 декабря 2005. .