Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Попередник Кучми Леонід Кравчук має інакшу точку зору, вважаючи, що Єльцина та Путіна годі чітко розмежувати у їхньому ставленні до України. На думку Кравчука, обидва президенти РФ не поважали суверенної України і погоджувалися, що вона має бути частиною Росії. Єльцин риторично питав Кравчука: «Ви дійсно вірите, що Україна увійде в Європу?» і сам відповідав словами, які можна було б почути і з вуст Путіна: «Е ні, ми 330 років разом, все пронизано цим словом «разом», і розірвати нас неможливо». За Кравчуком, Єльцин був переконаний: більшість росіян вважають, що не можна дозволити Україні рухатися до Європу, покинувши Росію [870] ‘Леонід Кравчук: Росія — ворог номер один для України’, Радіо Свобода , 25 лютого 2016. . Усі українські президенти, за винятком Януковича, сходилися в переконанні, що мета Путіна — «знищити Українську державу», а Єльцин відрізнявся від нього тим, що не ризикнув би втягнути Росію у війну з Україною.

Поворот Путіна до націоналістичної та реваншистської зовнішньої політики, українофобія та ксенофобія були чітко артикульовані вже у лютому 2007 року в його промові на Мюнхенській конференції з питань безпеки та у квітні наступного року у виступі перед Радою НАТО-Росія у Бухаресті [871] Владимир Путин. ‘Выступление и дискуссия на Мюнхенской конференции по вопросам политики безопасности’, Президент России , 10 февраля 2007; ‘Выступление Владимира Путина на саммите НАТО (Бухарест, 4 апреля 2008 года)’, УНИАН , 18 апреля 2008. . 2008 року Росія також провела перший від радянських часів грандіозний парад збройних сил за участі наземної та повітряної військової техніки [872] Yitzhak М. Brudny. ‘Soviet and Post-Soviet Remembrances of World War II and Its Aftermath’ (доповідь на конференції “Contested Ground: The Legacy of the Second World War for Eastern Europe”, Альбертський університет, Едмонтон, 23 жовтня 2015). . Проте Бен Джуда вважає, що «великий поворот» у політиці Путіна стався ще 2003 року, бо відтоді він більше не тримався політичної спадщини Єльцина [873] Ben Judah. Fragile Empire: How Russia Fell in and Out of Love with Vladimir Putin (New Haven, CT: Yale University Press, 2013): 164. . Вирішальним чинником у зміні ставлення Путіна до України та Заходу стала Помаранчева революція, яка стала зовнішньополітичним еквівалентом дефолту 1998 року і яку російський політолог Глєб Павловський описує як «одинадцяте вересня» Путіна [874] Judah. Fragile Empire : 84. .

У своїх промовах 2007 та 2008 років Путін переконував, що Росія знову є могутньою, великою державою, яка вимагає поваги з боку Заходу. Коли Росія була слабкою, вона втрачала території, як під час укладення Брест-Литовського договору з Німеччиною 1918 року та розпаду СРСР 1991-го. Путін наче говорив Заходові: «Досить!» і сигналізував, що захистить російські «національні інтереси», не слухаючи західних заперечень [875] Clifford G. Gaddy and Fiona Hill, Mr. Putin: Operative in the Kremlin (Washington, DC: Brookings Institution Press, 2015): 379–81. .

Повернення до радянської, кадебістської практики та відродження російського націоналізму можна було легко зауважити у вбивстві Алєксандра Литвиненка, що його правовий експерт лондонської поліції охарактеризував як «ядерну атаку на вулицях Лондона» [876] ‘Impact of Litvinenko Poisoning Equal to “Nuclear Attack” — Inquiry’, The Moscow Times , 30 July 2015. . Цей злочин, говорить американський аналітик Браян Вітмор, «означив момент, коли путінська Росія переступила межу. Це був момент, коли Москва перейшла від клопіткого партнерства із Заходом до міжнародного беззаконня. Путін навіть припинив удавати, що гратиме за міжнародними правилами... Це був момент, коли гангстерська держава Путіна відкрито вийшла на міжнародний рівень».

Вітмор продовжує:

«Після цього вбивства громадянина Великої Британії відбулися вторгнення до Грузії, анексія Криму, вторгнення на Донбас, було збито літак рейсу МН17 , викрадено громадянина Естонії розвідника Кохвера та українську громадянку Надію Савченко. У листопаді 2006 року Росія повністю пустилася берега, і їй це минулося безкарно [...] практично без жодних наслідків. І відтоді з наслідками усього цього живемо ми» [877] Brian Whitmore. ‘It All Began with Litvinenko’, RFERL , 21 January 2016. Це було не перше вбивство, у якому явно прослідковується роль російської влади. У лютому 2004 року в Катарі було убито чеченського лідера Зелімхана Яндарбієва. 7 жовтня 2006 року, в день народження Путіна, у Москві було вбито журналістку Анну Політковську. .

Варто ще раз нагадати, що Путін прийшов до влади саме тоді, коли авіація країн НАТО бомбардувала територію Югославії, Косово відокремлювалося з тим, щоб у майбутньому стати незалежною державою, а Бульдозерна революція в Сербії стала першою з подій, які заходилися називати «кольоровими», або демократичними революціями. Російські та інші пострадянські лідери соціалізувалися під впливом конспірологічних теорій, тому вони розглядали «кольорові» революції як єдиний ланцюжок подій. Ці страхи ще глибше закорінені у свідомості офіцера КДБ Путіна, який 1989 року в Дрездені став очевидцем демократичної революції та краху комуністичного режиму НДР. «І всі ці далекі роки прокинулися в нього усередині» [878] Chris Bowlby. ‘Vladimir Putins Formative German Years’, BBC , 27 March 2015. , коли він побачив революції на теренах, які вважав підконтрольними винятково Росії.