Кирилл Галушко - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

Історія Чернігова як політико-адміністративного центру сягає сивих глибин історії Русі. У 1024—1036 рр. він уже був столицею брата Ярослава Володимировича Мстислава. Але навіть поділ 1054 р., за яким його отримав син Ярослава Святослав, ще не перетворив його на спадкове володіння у його роді: коли Святослав 1073 р. перейшов у Київ, чернігівським князем став його брат Всеволод, а за ним уже його син Володимир Мономах. Лише внаслідок війни, що спалахнула 1094 р. після захоплення Чернігова Олегом Святославичем, Любецький з’їзд 1097 р. надав Чернігівській землі статусу отчинного володіння в роді нащадків Святослава. А в середині XII ст. князі Чернігова нарівні з київськими вже іменувались великими князями.

До складу Чернігівської землі увійшли території племінних союзів полян (частково), сіверян, радимичів, в’ятичів, дреговичів. Територіально Чернігівська земля склалася ще в XI ст. внаслідок об’єднання частини Руської землі навколо міста Чернігів із Сіверською землею — західною групою сіверян у Середньому Подесенні. Це об’єднання не тільки становило територіальну основу Чернігівської землі, а й стало причиною виокремлення у подальшому двох політичних центрів — власне Чернігівського та Новгород-Сіверського князівства, що було юридично закріплено на Любецькому з’їзді князів. Територіальним ядром Чернігівської землі були землі навколо Чернігова, Сновська волость (Сновська тисяча) та місто Стародуб у верхів’ях річки Снов, який став князівським столом на початку XII ст. У верхів’ях Угри та Десни з часом сформувалася волость Радимичі з центрами в містах Гомій (сучасний Гомель) та Чичерськ.

У 80-ті рр. XI ст. тоді ще чернігівський князь Володимир Мономах ліквідував племінне княжіння в’ятичів у верхній течії Оки, але окняжіння цієї території затягнулося до кінця XII ст. У південній частині ареалу розселення в’ятичів у середині XII ст. утворилася Карачівська волость (Лісова земля), а племінна назва в’ятичів закріпилася лише за північною частиною їхнього ареалу. Перший князівський стол у Козельську виник тут лише 1201 р. Уже після монголо-татарської навали в басейні Оки виникли Карачівське, Таруське та Новосильське князівства, які з другої половини XIV ст. прийнято називати узагальнюючим терміном Верховські князівства. У середині XII ст. до складу Чернігівської землі увійшов і значний комплекс земель на правобережжі Дніпра в басейні Прип’яті, з містами Случеськ та Клечеськ (сучасні Слуцьк і Клецьк), що раніше був частиною племінного ареалу дреговичів. Володіння цими територіями дозволяло чернігівським князям втручатися в політичне життя Полоцької землі та брати участь у військових походах на Литву. Є підстави вважати, що ці землі належали Чернігову ще й на початку XIII ст.

Протягом майже 100 років спірною із Переяславським князівством лишалася волость Посейм’я у верхній течії річки Сейм з центром у місті Курськ, що лише в другій половині XII ст. остаточно увійшла до складу Новгород-Сіверського князівства. Наприкінці XII ст. тут підносяться нові політичні центри: Путивль, Рильськ, Трубецьк (сучасний Трубчевськ). На ранньому етапі її історії до Чернігівської землі тяжіли Муромське та Рязанське князівства, які отримав у володіння молодший зі Святославичів Ярослав, але вже з 1127 р. вони розірвали з нею політичний зв’язок, коли Всеволод Ольгович посів чернігівський стол в обхід прав власного дядька.

Політична єдність володінь надзвичайно розгалужених Святославичів зберігалася завдяки тому, що з усіх земель Русі саме тут у спадковому праві застосовувався принцип старшинства — лествичний принцип успадкування князівських столів, хоча працював він не завжди. Коли після смерті 1124 р. Давида Святославича Чернігівське князівство перейшло під владу Ярослава Святославича, його вигнав із Чернігова власний племінник Всеволод Ольгович. 1139 р., коли Всеволод Ольгович захопив Київ, в обмін на підтримку він передав Чернігівське князівство Володимиру Давидовичу, якому вдалося в 1146—1147 рр. ненадовго знову об’єднати землі Чернігівського та Новгород-Сіверського князівств. Після загибелі Володимира 1151 р., Чернігівське князівство успадкував його брат Ізяслав Давидович. 1157 р., вдруге ставши київським князем, він поступився Чернігівським князівством на користь Святослава Ольговича, і надалі воно перебувало виключно під владою Ольговичів.

Після поразки в міжусобних війнах та згасання Давидовичів клан Ольговичів у свою чергу не зберіг єдності та швидко розпався на два окремі князівські клани — нащадків Всеволода Ольговича та нащадків Святослава Ольговича, які 1164 р. закріпили за собою землі Новгород-Сіверського князівства. Протягом наступних 80 років обидва клани дотримувалися отчинного принципу успадкування удільних столів та лествичного принципу успадкування старшого столу. Найбільш значущими чернігівськими князями цього періоду були Святослав Всеволодович (1164—1180), Ярослав Всеволодович (1180—1198), Ігор Святославич (1198—1202) та Всеволод Святославич Чермний (1202—1215 з перервою). Якщо Новгород-Сіверське князівство та верхнє Посейм’я, що в другій половині XII ст. остаточно увійшло до складу Чернігівської землі, поступово перетворилися на мережу дрібних удільних князівств на отчинному праві, то безпосередньо землі Чернігівського князівства, як доменіальні володіння великого князя чернігівського, довго зберігали свою єдність.