Кирилл Галушко - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

За князювання у Києві Всеволода Ярославича Волинь слугувала резервним фондом земель, з якого він наділяв бунтівних племінників. Так, Ростиславичі отримали Звенигород та Теребовлю; спершу в 1084—1086 рр., а потім остаточно на Уветицькому з’їзді 1100 р. для Давида Ігоревича було виділено в окрему волость Погорину з центром у Дорогобужі. І далі, до середини XII ст., чи не кожна зміна володаря київського столу призводила до зміни правителів та кордонів волостей на Волині. Лише після поразки 1149 р. Мстиславичів у боротьбі за Київ від Юрія Долгорукого Ізяслав Мстиславич, відступаючи на захід, захопив Володимир та Луцьк і перетворив їх на свої отчинні володіння та на базу, на яку він і його нащадки спиралися у спробах повернути київський великокнязівський стол. З часом у Володимирі закріпилися нащадки його старшого сина Мстислава Ізяславича, а в Луцькому князівстві (з 1155 р.) молодшого — Ярослава Ізславича. Що ж до статусу Східної Волині, то до 1170 р. Дорогобуж належав онуку Володимира Мономаха Володимиру Андрійовичу, який спершу як союзник Юрія Долгорукого намагався відібрати в Мстиславичів їхні волинські волості, ненадовго навіть опановував Пересопницю та Берестя. Втім, після смерті свого патрона йому довелося задовольнитися самим Дорогобужем. Після його смерті Дорогобуж захопив молодший із Мстиславичів — Володимир, який 1171 р. передав його своєму синові Мстиславу. У міжкнязівських суперечках за київський стол Володимир Мстиславич виступав як союзник смоленських Ростиславичів, навіть за їхньою волею, всупереч родичам, на кілька тижнів став київським князем, тож волинські Ізяславичі скоро вигнали його сина, і наприкінці 70-х років XII ст. Дорогобуж уже перейшов під владу луцької гілки волинських Ізяславичів.

Дуже швидко Волинь за Ізяславичів розпалася на дрібні уділи, і знадобилося кілька десятиліть і зусилля двох поколінь князів, аби знов зібрати їх докупи. Так, після смерті Ярослава Ізяславича 1180 р. Луцьке князівство було розділене його синами на чотири уділи: власне Луцьке, Пересопницьке, Дорогобузьке та Шумське князівства. Так само за синів володимирського князя Мстислава Ізяславича з Володимирського князівства виділилися Белзьке, Червенське та Берестейське князівства. Проте саме Володимирське князівство першим проявило тенденції до консолідації. Двоє молодших Мстиславичів швидко померли, а старшому синові Мстислава Ізяславича Роману було затісно у волинському Володимирі. 1188 р. він уперше став галицьким князем та передав свої володіння молодшому братові Всеволоду Мстиславичу. Після повернення у Галич Володимира Ярославича Роману знадобилися неабиякі зусилля, аби змусити брата повернути йому Володимир та Берестя. Після смерті Всеволода 1195 р. ніхто вже не оскаржував старшинство та права Романа, але його племінники Олександр і Всеволод Всеволодовичі таки зберегли за собою Белз та Червен, аби після смерті дядька бодай ненадовго опанувати Володимиром.

На зламі XII—XIII ст. процес утворення Волинської землі був ще далекий від завершення. Однак основні землі Волині вже перебували під владою одного князівського роду — Ізяславичів, який, хоч і був надзвичайно розгалуженим, та всі його члени добре усвідомлювали спільність походження і єдність територіальних інтересів. Та головне, Роман Мстиславич, старший серед Ізяславичів, мав амбітну мету: знов, як це було на початку XI ст., приєднати до своїх волинських володінь території Галицької землі та використати об’єднані ресурси Галичини й Волині у змаганнях за Київ. Хоча після перших успіхів він і зазнав зрештою невдачі, за півстоліття його синам Данилу та Васильку вдасться подолати удільну роздробленість Волині та реалізувати батьківську програму.

Ще в легендарній частині «Повісті врем’яних літ» згадується турівський князь варязького походження Тури. Попри важливість новгородського столу, на ранньому етапі другому за значенням князівського столу Русі після Києва, саме Туров довго лишався володінням старших синів київських князів. За Володимира Святославича стол тут посідав Святополк, за Ярослава — Ізяслав, у 1088—1093 рр. тут, очікуючи своєї черги посісти Київ після смерті дядька Всеволода Ярославича, княжив Святополк Ізяславич. Саме він після вокняжіння у Києві 1093 р. зробив Туров київською волостю. На ранньому етапі своєї історії кордони Туровського князівства, швидше за все, збігалася з територією племінного союзу дреговичів у середній течії річки Прип’ять. Окрім власне Турова та Пінська, піднесення якого припало на другу половину XII ст., до його складу входили Дубровицька та Степанська волості в нижній течії Горині та Слуцька і Клецька волості на північ від Прип’яті, які в другій половині XII ст. утворили чернігівську волость Дреговичі.