Кирилл Галушко - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

Втім, сам Чернігів та Чернігівське князівство для будь-якого великого князя з Ольговичів були лише містком до київського столу, військова експансія чернігівських князів сягала далеких Волині та Галича, а його територія у міжусобних війнах регулярно зазнавала спустошень з боку смоленських, волинських, ростово-суздальських князів. Дрібні прикордонні волості Чернігівського князівства часто ставали розмінною монетою у короткочасних політичних домовленостях. А 1210 р. чернігівський князь Всеволод Чермний навіть виміняв Чернігівське князівство на Київ у Рюрика Ростиславича з династії смоленських Ростиславичів. Тож економічна могутність Чернігівського князівства як політичного центру Чернігівської землі поступово занепала, і цей занепад остаточно був довершений монгольським погромом Чернігова та округи 1239 р. Політичні та економічні центри Чернігівської землі поступово пересувалися на північ — у Брянськ та Верховські князівства.

Галицька земля утворилася порівняно пізно — в середині XII ст., шляхом поступового об’єднання володінь князівської династії Ростиславичів, які вони за різних обставин здобули в Прикарпатті в останні десятиліття XI ст. Галицькі Ростиславичі були нащадками старшого сина Ярослава Мудрого, новгородського князя Володимира Ярославича, який помер раніше за батька, тож його нащадки назавжди позбувалися прав на київський стол. Син Володимира Ростислав 1064 р. захопив Тмуторокань, але вже 1067 р. був отруєний візантійцями. Ми не знаємо, за яких обставин старшому з трьох синів Ростислава Рюрику вдалося стати князем у Перемишлі. Це одне з найвіддаленіших західних міст Русі було контактною зоною з європейськими сусідами — невелике Перемишльське князівство межувало одночасно з Польським і Угорським королівствами, тут проходив важливий торговельний шлях, що з’єднував Русь і ринки Верхнього Дунаю.

1084 р. молодші брати Рюрика Володар та Василько отримали від великого князя київського Всеволода Ярославича невеликі волості у Верхньому Подністров’ї, виділені зі складу Волині, — Звенигород і Теребовлю. Про цей зв’язок ще два століття по тому пам’ятали волинські князі, а київські князі неодноразово нагадували Ростиславичам про умовний характер їхніх володінь. Після смерті Рюрика 1092 р. Володар об’єднав Перемишль та Звенигород, але територіальна відособленість Перемишля від його дністровських володінь зберігалася і в XIII ст., коли Галицько-Волинський літопис згадує «страну горную перемишльську». У війні 1097—1100 рр., спровокованій осліпленням теребовльського князя Василька, Ростиславичам спільними зусиллями вдалося відстояти свої володіння спершу від волинського князя Давида Ігоревича, а потім за його допомогою від київського князя Святополка Ізяславича та його угорських союзників. Хоча Уветицький з’їзд 1100 р. і відмовив Ростиславичам у отчинних правах на Звенигород, фактично незалежними від Києва вони стали 1099 р. після подвійної перемоги на Рожному полі та над Вягром.

Нащадки Василька Ростиславича правили в Теребовльському князівстві до 1141 р. Завдяки колонізаційним процесам політичний центр князівства поступово пересувався на південь, де піднеслося економічне та політичне значення Василева та Галича, який після смерті Василька 1124 р. став центром окремого уділу, де княжив Ігор-Іван Ростиславич, а Теребовль отримав інший брат — Ростислав Василькович. Після смерті бездітного Ростислава (до 1141 р.) Теребовльське князівство увійшло до володінь Ігоря, який залишився сидіти в Галичі. Після його смерті Галич і Теребовль увійшли до складу володінь Володимирка Володаревича, який невдовзі остаточно об’єднав володіння усіх Ростиславичів у Подністров’ї та Перемишльське князівство в складі Галицької землі.

Військова могутність галицьких володарів ґрунтувалася на зовнішній торгівлі — завдяки географічному становищу Галицька земля була відкрита і для західного, і для візантійського, і для кочового степів, на багатих природних ресурсах, головним із яких була галицька сіль, а також на величезних масивах вільних земель, які отримували за службу представники військового стану. Однак, на відміну від більшості інших земель Русі, верхівка дружини — галицьке боярство, поступово перетворилася на самостійну політичну силу й на зразок сусідніх європейських країн могла диктувати свою волю князям. З часом галицьке боярство навіть змогло кинути виклик монополії Рюриковичів на верховну владу, але в середині XII ст. обмежувалося лише спротивом її централізації. Уже за кілька років після утворення об’єднаної Галицької землі галичани спробували скинути Володимирка Володаревича. 1144 р. після його принизливої поразки від київського князя Всеволода Ольговича вони запросили на галицький перстол родича Володимирка, дрібного удільного Звенигородського князя Івана Ростиславича Берладника. Після тривалої облоги міста Володимирку вдалося придушити повстання і водночас ліквідувати залишки удільної системи в Галицькій землі.