Кирилл Галушко - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

Мабуть, саме тому 1146 р. йому таки вдалося розбити під Звенигородом об’єднане військо, зібране Всеволодом Ольговичем, до якого, крім київських, чернігівських, переяславських дружин, входили й наймані половецькі, польські та угорські загони. У своїй політиці Володимирко Володаревич орієнтувався на союз із ростово-суздальським князем Юрієм Долгоруким, який було скріплено шлюбом між його сином Ярославом та донькою Юрія Ольгою. Але вже за кілька років після смерті батька Ярослав Володимирович (Осмомислом він прозваний лише в «Слові о полку Ігоревім») переорієнтувався на союз із Мстиславичами, які саме в цей час перетворили Волинь на свою отчину, до кінця життя брав активну участь у їхній боротьбі за Київ. З одного боку, правління Ярослава було роками найбільшої могутності Галицької землі за всю добу Ростиславичів, з іншого — зміна союзників негативно позначилася на його подружньому житті, авторитеті князівської влади всередині держави й призвела до занепаду та згасання його династії. Розірвавши союз із Юрієм, Ярослав відіслав від себе його дочку Ольгу та сина Володимира, наблизивши до себе безрідну жінку на ім’я Анастасія, яка народила йому сина Олега. Значна частина боярства стала на бік вигнанниці, схопила та спалила коханку князя.

За заповітом Ярослава Володимир мав отримати лише Перемишльське князівство, тоді як Галич — головний стол Галицької землі — мав успадкувати син Анастасії Олег. Втім, після смерті Ярослава 1187 р. бояри вигнали Олега та посадили на стол у Галичі Володимира. Не отримавши допомоги від союзника, батька Рюрика Ростиславича, Олег Ярославич отримав військо в Польщі — від краківського князя Казимира II. Він захопив було Галич, вигнав Володимира, але невдовзі був отруєний галицькими боярами. Зі свого боку, Володимир звернувся по підтримку до угорського короля Бели III. Той, попри обіцяну допомогу, ув’язнив Володимира разом із сім’єю, вигнав з Галича волинського князя Романа Мстиславича та коронував свого сина Андраша королем Русі. Володимиру вдалося втекти з в’язниці, він звернувся до імператора Фрідріха І Барбаросси та в обмін на обіцянку щорічної данини (2000 гривень) із німецьким і польським військом зміг повернути батьківський стол. Більше того, аби закріпитися у Галичі, Володимир Ярославич визнав свою залежність від володимиро-суздальського князя Всеволода Юрійовича Велике Гніздо — найбільш авторитетного володаря земель тодішньої Русі.

Навіть ціною втрати політичного суверенітету Володимиру Ярославичу вдалося лише на 10 років відтермінувати неминуче. 1198 р. після його смерті, попри те, що Володимир лишив по собі двох позашлюбних синів, Галич захопив волинський князь Роман Мстиславич. Перша галицька династія Ростиславичів перервалася, проте найвищий злет Галицької землі був ще попереду.

Хоч процес утворення Волинської землі з центром у місті Володимир і розпочався ще в роки правління Володимира Святославича на рубежі X—XI ст., певну самостійність вона здобула лише в другій половині XII ст., а її територія зазнавала значних змін ще й у наступному XIII ст. Створена на початку XI ст. географічно строката Волинська волость включала землі майбутніх Перемишльського, Звенигородського та Теребовльського князівств у Подністров’ї, до її складу входила Східна Волинь — межиріччя Случі та Горині, що пізніше дістало назву Погорина. Її природною межею з Київським князівством слугувала річка Случ, на київському правому березі якої розпочинався безкрайній Чорний ліс. Наприкінці XII — у XIII ст. волинським князям вдалося поширити свою владу на Погорину, а після монгольської навали й на київське Побужжя (Побожжя) — землі у верхів’ях Південного Бугу, через які, оминаючи Чорний ліс, проходили торговельні шляхи, що пов’язували Середнє Подніпров’я з Волинською та Галицькою землями. На півночі кордони Волині сягали поліських боліт, де волинські князі ще й у XIII ст. ворогували з турівськими та пінськими князями за прикордонні волості. Довго лишався спірним статус Берестейського князівства, яке в останній третині XII ст. увійшло до складу Волинської землі. Її надзвичайно важливий транзитний статус у західній торгівлі Русі підтверджується знахідками в берестейському Дорогичині тисяч свинцевих товарних пломб, що в 25—30 разів перевищує їх кількість навіть у Новгороді. На заході Волинь межувала з Польським королівством, і хоча належність Червенських градів до Русі була остаточно закріплена ще за Ярослава Володимировича і тут територіальні зміни відбувались ще й у XIII ст.