Кирилл Галушко - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

Але попри важливе політичне, військове та економічне значення Переяславське князівство так ніколи й не набуло того статусу незалежності, який отримали інші землі Русі. Різні клани Рюриковичів довго дивились на Переяслав як на зручний місток до Києва, тож тут так і не з’явилася своя місцева князівська династія. Хіба що протягом 1154—1187 рр. у Переяславі почергово правили син Долгорукого Гліб Юрійович та його син Володимир Глібович, останній з яких доклав надзвичайних зусиль до оборони кордонів князівства від нападів половців і про смерть якого літописець писав: «о нем же оукраина много постона». У роки їхнього правління усталився політичний зв’язок між Переяславським князівством та Володимиро-Суздальською землею, і надалі до самої монгольської навали Переяслав залишався форпостом володимиро-суздальських князів у Середній Наддніпрянщині, у якій правили молодші представники династії. Втім, у 30-х роках XIII ст. джерела не згадують жодного переяславського князя, і навіть оборону міста від монголів 1239 р. очолював не князь чи посадник, а єпископ.

Після взяття міста монголами історія руського Переяслава разом із життям на його городищі перервалася. Територію Переяславського князівства було включено безпосередньо до складу Орди, його єпископа перевели у столицю Золотої Орди Сарай, а в юрисдикцію цього вже сарайського єпископа потрапили всі землі Русі, що перебували під безпосередньою владою золотоординських ханів, а також усе православне населення ординських міст Великого степу. При ординському дворі сарайські єпископи займалися зовнішньополітичними зв’язками з православними країнами — не тільки з руськими князівствами, але й з Візантією, Сербією, Болгарією. Зважаючи на політику покровительства ординських ханів руській православній церкві, та обов’язкове затвердження новопоставлених руських митрополитів в Орді, його статус був надзвичайно престижним. 1454 р. кафедру було перенесено в підмосковні Крутиці та перейменовано в Крутицьку, 1589 р. вона набула статусу митрополії.

Хоча за рішенням Любецького заїзду 1097 р. київський князівський стол і мав стати отчинним і передаватися лише нащадкам Святополка Ізяславича, Київська земля до самої монгольської навали так і не отримала окремої династії. Попри укріплення протягом XII ст. самостійних князівств-земель, вона й надалі вважалася спільним володінням усієї династії Рюриковичів, що переходило з рук у руки між різними його кланами, місцем колективної пам’яті цього надзвичайно розгалуженого князівського роду, та разом із тим столицею Київської митрополії — духовною столицею Русі, що разом із міжкнязівськими шлюбами ще довго, всупереч загальній тенденції до відособлення, зв’язувала докупи численні державні утворення, що виникли на землях колись єдиної Русі. Цей розділ присвячено не політичній історії київського великого княжіння, а Київській землі як територіальному утворенню та як великокнязівському домену.

Територіальне ядро Київської землі сформувалося після розділу Ярослава 1054 р., але вона ще й у середині XIII ст. зазнавала значних змін. У різні часи до неї тимчасово входила більша частина майбутніх Волинської, Турово-Пінської земель, Берестейщина. Більш-менш остаточно її межі усталилися в другій половині XII ст. У цей час вона включала землі в нижній течії Прип’яті до Мозиря, Деревську землю (території колишнього племінного союзу древлян) у басейні річок Уж та Тетерів зі столицею в Овручі (Вручий), на заході її кордон проходив середньою течією річки Случ, до неї входили землі в її верхній течії та у верхів’ях Південного Бугу — київське Побужжя з Межибожжям, а на півдні включала басейн річки Рось, з часом сягаючи верхів’їв Тікича та дніпровської притоки Тясмина. На лівому березі Дніпра до Київської землі належала смуга навпроти Києва, завширшки 10—15 кілометрів. До того ж у гирлі Дніпра до Київської землі належали Білобережжя та Олешшя, які мали велике значення для візантійської торгівлі Русі.

Територія Київської землі була надзвичайно щільно заселена, літописи згадують понад 80 населених пунктів. У XII ст. ресурси внутрішньої колонізації тут було майже вичерпано, що разом із чи не щорічними усобицями князів за Київ стало однією з причин її поступового економічного та демографічного занепаду, особливо в порівнянні з іншими землями Русі.

Південний кордон Київської землі в Пороссі одночасно був кордоном Русі зі степом, тут ще з початку XI ст. існували укріплені лінії, а з середини XI ст. тут почали розселяти «свої поганих» — кочові племена, що ставали на військову службу до київських князів. Найбільш відомим із них за літописними джерелами був союз «чорних клобуків», до складу якого входили також торки, берендеї, печеніги, ковуї, турпеї, каспичі. Окрім несення прикордонної служби, вони становили легку кінноту у війську київських князів. З кінця XII ст. вони інколи навіть вирішували долю київського столу, запрошуючи на нього або виганяючи того чи іншого князя. Проте в боротьбі за Київ вони часто ставали й деструктивною силою, зокрема взяли участь у погромі Києва 1169 р.