Кирилл Галушко - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

З XIII ст. на Балтійське море зі Середземного поступово переміщується епіцентр економічного життя Європи, тут формується союз вільних торгових міст — Ганза, з якою Новгород вів жваву торгівлю. Втім, час Новгорода минав: уже в наступному XIV ст. на сході Європи почали стрімке розширення нові політичні утворення — Велике князівство Литовське та Московська держава. Певний час Новгороду вдавалося балансувати між ними, але вже в останній третині XV ст. терези військового успіху почали схилятися на бік Москви. За таких обставин першими жертвами стають буферні держави, тож 1478 р. Новгород було остаточно включено до складу Великого князівства Московського, що на практиці означало повну ліквідацію республіканських інститутів, почасти разом із більшою частиною новгородської верхівки. За сторіччя другий погром Новгорода Іваном Грозним остаточно перервав історичну традицію, і надалі про Великий Новгород нагадують лише величні храми та щорічні сенсаційні публікації нових археологічних знахідок.

Сучасні українські історики часто зображують володимиро-суздальських князів XII ст. як головних антагоністів Києва, ініціаторів руйнування єдності Русі. Почасти це провина ще російських істориків XIX ст., які з точки зору монархічного погляду на історію пояснювали взяття Києва 1169 р. з ініціативи володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського та його погром першою спробою перенести центр державності Русі на північний схід, вважаючи його далекоглядним предтечею процесу, що, на їхню думку, розпочався вже за сто років по його смерті — в другій половині XIII—XIV ст. Втім, як ми вже мали змогу переконатися, володимиро-суздальські князі були не єдині, хто свідомо руйнував підмурки Русі, і, мабуть, не варто нам сьогодні шукати коріння російсько-українського протистояння XX — початку XXI ст. так глибоко в минулому.

Могутня Володимиро-Суздальська земля виникла з невеликої окраїнної Ростовської волості, що вперше з’явилася на політичній карті Європи за Володимира Святославича. Першим із Рюриковичів ще за життя батька тут сидів на столі Ярослав Володимирович, а після його переведення в Новгород його вбитий 1015 р. молодший брат Борис. Територіальне ядро Ростовського князівства становили землі між середньою течією Оки та Верхньою Волгою і Білозерська волость навколо Білого озера та в басейні Шексни далеко на північ. Пізніше територія Ростово-Суздальського, а потім Володимиро-Суздальського князівств, що прийшли йому на зміну, розширилася до верхів’їв Північної Двіни та на схід — до гирла Оки. Усі ці землі були заселені численними фінськими народами: меря, весь, мурома, мещора. У другій половині XI ст. тут з’явилися торгово-ремісничі поселення варягів, розпочалася слов’янська колонізація, у якій брали участь кривичі, в’ятичі, ільменські словени. Саме тоді тут з’явилися добре знайомі нам за Наддніпрянщиною топоніми — Десна, Либідь, Переяслав, Дорогобуж інші. Тут ще довго зберігалася порівняно низька щільність населення, переважало язичництво. Попри раннє (ще 991 р.) заснування у Ростові єпископської кафедри, тут ще й в останній третині наступного століття спалахували язичницькі повстання проти насильницької християнізації та окняжіння. З часом, крім згаданих ще в літописному оповіданні про закликання варягів Ростова та Білоозера, тут засновуються нові князівські укріплені осередки князівської адміністрації, навколо яких поступово виникають нові міста — Суздаль, Ярославль, Володимир.

Проте, незважаючи на географічну ізольованість і віддаленість від політичного центру Русі, навіть порівняно з іншими землями, цей край пізно, лише в другій половині XII ст., став на шлях відокремлення. З початку XII ст. князювання сина Володимира Мономаха Юрія Долгорукого відіграло вирішальну роль у формуванні Ростово-Суздальської землі. Він переніс князівський стол із торгового міста Ростов до Суздаля, що був розташований всередині великого родючого опілля, здійснив вдалий похід на Волзьку Булгарію (тюркська ісламська держава там, де зараз знаходиться російська республіка Татарстан), чим убезпечив ці землі від грабіжницьких набігів булгарів. Крім того, він завзято розмежовував свої заліські володіння з сусідніми землями Русі — Новгородом, Смоленськом, Черніговом, Муромо-Рязанським князівством, укладаючи відповідні угоди з їхніми князями та будуючи прикордонні фортеці. Однією з нових прикордонних фортець стала вперше згадана в літописі 1147 р. Москва (хоча, за археологічними даними, як місто — з укріпленнями, кам’яним храмом та навіть дерев’яною мостовою, вона існувала ще наприкінці XI ст.). Юрій Долгорукий, хоч активно й розбудовував свою отчину, дивився на неї лише як на економічну базу, точку опори, аби затвердитися на півдні, посісти стол у Києві, а навколо нього розсадити своїх старших синів. Два десятиріччя щорічних військових походів, мінливий військовий успіх психологічно втомили і його синів, і місцеві еліти, які взяли курс на утвердження власної династії та самостійної від Києва внутрішньої політики.