Кирилл Галушко - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

Всеволод Юрійович досяг успіху там, де зазнав поразки його брат. Він довгі 36 років прокняжив у Володимирі, «додушив» боярську опозицію у старих центрах землі, його старшинство визнавалося майже у всіх руських князівствах. Але злет Володимиро-Суздальської землі з його смертю 1212 р. обернувся занепадом, у якому винне прізвище Всеволода, і вона розпалася на численні уділи, які отримали його сини: Суздальське, Переяславське (Переяслав Заліський), Ростовське, Ярославське, Углицьке, Юр’ївське, Стародубське князівства. А через покоління уділів стало ще більше. Хоч Володимирський стол надалі зберігав свою першість, Володимиро-Суздальська земля втратила навіть свою церковну єдність — крім Ростовської, тут було засновано ще й Володимирську єпархію. Сини Всеволода вже не цікавилися Києвом, змагаючись переважно за вплив на Новгород та Рязанське князівство.

Історики досі не дійшли згоди, коли Тмуторокань — давнє, засноване на Таманському півострові грецькими колоністами в VI ст. до н. е. грецьке місто — потрапило під владу руських князів. За різними версіями, це сталося чи в часи Ігоря Рюриковича, чи Святослава Ігоревича, чи тільки в 988—990 рр. під час походу Володимира Святославича на візантійський Херсонес. У різні часи Тмуторокань під різними назвами входила до складу Боспорського царства, Тюркського каганату, Хазарського каганату, Візантії, Золотої Орди, Генуезької держави, Османської імперії. Під владою Рюриковичів Тмуторакань перебувала до рубежу XI—XII ст., хоча на пізньому етапі вони виступали тут як візантійські намісники-архонти. Стратегічне значення для візантійців цього міста полягало не тільки в тому, що воно було ключем до торговельних шляхів до Дону, Північного Кавказу й далі на схід, а й у тому, що неподалік розміщувались витоки на поверхню нафти, яка використовувалася для виготовлення головної зброї візантійського флоту — грецького вогню.

Окремо слід зауважити про написання назви міста. У російській, а за нею і в українській історичній літературі затвердилася пізня помилкова форма «Тмутаракань», тоді як джерела — давньоруські літописи — називають місто «Тмуторокань», або «Тмуторакань». Що ж до інших періодів історії міста, воно мало інші назви — Гермонасса, Тумен-Тархан, Та Матарха, Матраха, Самкерц, Матрика, Матрега, Таман.

Тмуторокань була багатонаціональним торговим містом, у якому мешкали грецька, єврейська, тюркська, вірменська громади. У XI ст. неподалік Тмуторокані був заснований Никоном руський монастир. На початку XI ст., за князювання Мстислава Володимировича, розпочалося розширення території Тмуторокані за рахунок хозарів (західний рудимент Хозарського каганату) та касогів-адигів. Оскільки після битви під Лиственом 1024 р. Мстислав став чернігівським князем, і пізніше Тмуторокань вважалася чернігівською волостю, і коли в ній не панували князі-ізгої (такі, як Ростислав Володимирович чи Олег Святославич), у ній, як правило, урядували або родичі, або посадники чернігівських князів. Щодо територій, на які поширювалася влада князів та посадників Тмуторокані, тут історики не можуть дійти згоди. Крім власне Таманського півострова та підкорених касозьких племен, до території Тмутороканського князівства інколи зараховують ледь не половину Північного Кавказу та Нижнє Подоння, де розташовувався степовий форпост Русі — Біла Вежа (колишня хозарська фортеця Саркел), а також Керченський півострів і навіть степовий Крим. Втім, ці сміливі припущення не підкріплюються жодними археологічними матеріалами — навіть на Керченський півострів юрисдикція правителів Тмуторокані не поширювалася.

Коли на початку XII ст. під тиском, з одного боку, візантійців, а з іншого — половців руси були змушені відмовитися від контролю на Тмутороканню та Білою Вежею, ностальгічні згадки про ці руські анклави збереглися в топонімічних назвах Наддніпрянщини, де в XII—XIV ст. джерела згадують Білу Вежу, Тмуторокань і навіть Корсунь, назва якого збереглася і до наших днів.

Переяслав — одне з трьох головних міст Русі (у вузькому розумінні цього терміна), що було ключем до циклопічної системи укріплень проти кочовиків, побудованих на дніпровському лівобережжі в роки правління Володимира та його сина Ярослава. Уперше центром окремого князівства Переяслав став 1054 р. за заповітом Ярослава — його отримав Всеволод Ярославич. Географічно територія Переяславського князівства охоплювала Лівобережжя Дніпра по його притоках — Трубежу, Сулою, Сулі, Пслу до Ворскли й Орелі, а також Городець-Остерську волость на лівобережжі Десни. У першу половину XII ст. до складу Переяславського князівства входило Посейм’я з Курськом, яке з часом відійшло до новгород-сіверської гілки чернігівських князів.