Кирилл Галушко - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

Але Рюрик Ростиславич не змирився з поразкою. Невдовзі він об’єднався з новгород-сіверськими Ольговичами та половцями і 2 січня 1203 р. несподівано захопив Київ. Пам’ятаючи зраду киян, які відкрили браму Роману, за його наказом місто було піддане нищівному погрому, що в рази перевершував жахи 1169 р. Переможці грабували, палили, вбивали, значну частину киян полонили та продали. Від цього погрому Києву не вдалося оговтатися навіть за третину століття до приходу монголів.

За кілька місяців Роман захопив Рюрика та постриг його в ченці. Проте після загибелі Романа 1205 р. Рюрик примудрився не тільки покинути монастир, але ще кілька разів у боротьбі з чернігівським князем Всеволодом Святославичем стати київським князем. Врешті за посередництва Всеволода Велике Гніздо Рюрик 1210 р. обміняв у Всеволода Святославича Київ на Чернігів, де за два роки й помер. А 1212 р. помер і Всеволод Юрійович Велике Гніздо, Володимиро-Суздальське князівство розпалося на уділи, і заліські князі більше не втручалися у боротьбу за київську спадщину. Всеволод Святославич відчув, що в нього розв’язані руки, спробував було забрати в смоленських Ростиславичів їхні київські волості, але після того, як голова клану Ростиславичів Мстислав Мстиславич Удатний виступив на південь з великим військом, добровільно залишив київський стол. Мстислав Удатний посадив у Києві свого двоюрідного брата Мстислава Романовича Старого.

Наступне десятиліття було добою найвищого злету смоленських Ростиславичів, до якого вони крок за кроком ішли півстоліття. Крім Смоленська, Ростиславичі контролювали Київ із Київською землею, Новгород, Полоцьк, а 1218 р. Мстислав Удатний захопив галицький стол. Та за вершиною, як відомо, шлях завжди йде вниз.

Коли в травні 1223 р. біля Олешшя збиралися дружини руських князів, що прийшли на заклик київського князя Мстислава Романовича допомогти половцям проти монголів, зовні це виглядало як апофеоз політичного впливу київського князя та його князівського клану. Смоленські й київські дружини зібралися під стягами самого Мстислава Старого. Його двоюрідний брат Мстислав Мстиславич Удатний привів галицькі та волинські дружини. Тут же було й військо на чолі з третім Мстиславом — Мстиславом Святославичем чернігівським. А десь там, приховане туманом війни, поспішало володимиро-суздальське військо Юрія Всеволодовича. Але чого його чекати — і без нього сил удосталь: до півсотні дрібних князів, десятки тисяч війська, уся Русь знову, як сторіччя тому, зібралась під руку київського князя. Але вийшло так, як у байці про лебедя, рака та щуку: у кожного князя своя стратегія, чернігівці не хочуть битися разом із киянами, а ті з галичанами. Монголи, що значно поступалися чисельно, розбили руські раті поодинці — згідно з джерелами, врятувалася тільки десята частка війська, вбили десятки князів, у тому числі київського і чернігівського.

Русь, що лишилась беззахисна, врятувалася дивом — монголи раптово повернули в степ уже після того, як, подолавши вали, підійшли під Новгород Святополч (поблизу Трипілля). Але це вже був кінець і для неї, і для Ростиславичів. Наче нічого не сталося, київський стол посів і прокняжив 12 років наступний Ростиславич — Володимир Рюрикович (син Рюрика Ростиславича), але сил уже не було ні в нього, ні в його конкурентів. На Калці полягло ціле покоління вояків Русі, і заповнити цю прогалину до повернення монголів так і не вдалося. Справи в Ростиславичів ішли під укіс. Невдовзі Мстислав Удатний, який дивом утік із Калки, залишив Галич і невдовзі помер. Ніби розтанув вплив смоленських князів у Новгороді та Полоцьку. Мало того, дві гілки Ростиславичів — Романовичі та Давидовичі — пересварилися і спересердя навіть спалили Смоленськ. До того ж литовці саме в цей час розпочали набіги на Полоцьку, Смоленську, Новгородську землі, тож нещодавно всесильні Ростиславичі навіть зверталися по допомогу до володимирських князів, яким єдиним пощастило (бо не встигли на Калку) зберегти свою військову міць.

Поки на окраїнах Русі — на заході та півночі — поставали нові держави, освоювалися землі, будувалися міста, Середнє Подніпров’я з невеликими перервами майже століття було чи не суцільним театром бойових дій. Ані в Києві, ані в Переяславі так і не змогла закріпитися своя династія, що дбала б про їх розвиток. У порівнянні з іншими землями Русі тут було затісно — не було вільної землі, цієї валюти розвиненого середньовіччя, якою, як золотом та сріблом кілька сторіч тому, купувалася вірність бояр і дружинників. Навіть у Чернігово-Сіверський землі, котра менше, ніж Київщина та Переяславщина, постраждала від усобиць, епіцентр політичного та економічного життя поступово пересувався на північ, у колишні землі в’ятичів. Саме сюди, на північний схід Русі, спершу спрямували свій удар і орди Батия. Монгольська навала лише прискорила процеси, які розпочалися задовго до неї. Вона стерла з історичної дошки все те, що й так ледве жевріло, а землі Русі, які встояли в цьому буревії, розійшлися кожна своїм власним шляхом. За політичним устроєм, навіть із часом за мовою, вони щодалі ставали більш несхожими одна на одну. Пам’ять про Русь, про Київ як колиску християнства та культури завдяки церкві та збереженим нею писемним пам’яткам ще довго підтримувалася серед освічених людей, але лише як ідея. На заході з попелу піднімалася Галицько-Волинська держава, на північному сході — Володимиро-Суздальські князівства, а на північному заході на історичну сцену виходила Литва. Історія Русі скінчилися.