Кирилл Галушко - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

Намагаючись перехитрити ворога, козаки розділились на дві окремі групи. Одна з них, висадившись на берег на схід від дніпровського гирла, спробувала перетягти чайки суходолом і в такий спосіб уникнути турецької засідки. Але потрапила під напад татарського війська, зазнала людських втрат і втратила частину здобичі. Друга частина з боями проривалась на Низ через Дніпровський лиман. Тут теж козаки зазнали чималих втрат. Близько двадцяти низовиків потрапили в полон, і їх за наказом султана було передано для розправи родичам постраждалих під час трапезундського погрому.

У Варшаві повідомлення про чергові свавілля козаків зустріли вкрай нервово, і це й не дарма, адже султан відразу поінформував короля про своє тверде бажання вислати «трохи війська» в Україну для нищення козаків. І хоч він і запевняв, що похід аж ніяк не скерований проти короля і Речі Посполитої, перспектива появи в межах своєї держави османських військ аж ніяк не тішила.

Рання осінь 1615 р. завадила туркам реалізувати свої наміри. А навесні наступного року козаки спробували повторити свої геройства, але вже не на пограбованому раніше Анатолійському узбережжі, а в околицях султанської столиці. Козацька флотилія, що налічувала не менш як 80 човнів, прибилася під Стамбулом, спаливши тамтешні порти. Дим від запаленої запорожцями пожежі захопив султана в той час, як він перебував на полюванні. Відправлена ним на розправу з нападниками флотилія наздогнала їх поблизу гирла Дунаю. Утім, несподіваний абордаж козаків застав турків зненацька. У неволю потрапив навіть їхній адмірал (каптан-паша), котрий від отриманих перед тим ран невдовзі помер. А захоплені турецькі галери козаки привели під Очаків і тут їх на глум спалили на очах у сторопілої очаківської залоги. Після цього черга дійшла й до околиць міста.

Обурений такою зухвалістю, султан Ахмед І вислав на українські землі Кримську Орду, яка пройшлась Поділлям і Волинню. Це вельми образно й не без гіркої іронії описував згодом Зиґмунт III: «По лікоть миючи руки в нашій крові, пустошачи все вогнем і мечем й ніде так і не побачивши на очі піднесеної проти неї зброї». Незважаючи на заклики короля, шляхта так і не спромоглася організувати ефективну протидію нападникам. Як гірко констатували сучасники цих трагічних подій, ординцям, що напали на українські землі, «рук до збирання і лика для в’язання (бранців) не вистачало». Кримський хан за результатами свого набігу надіслав королю зловтішний відгук про пророблену Ордою «роботу»: під час походу знищено 200 міст і містечок, кожному татарину дісталося по 8—10 невільників, «а про кількість худоби ніхто й не знає, крім самого Бога». Турецькі ж сановники, відбудовуючи фортеці над Бугом і Нижньому Подніпров’ї, глумливо вимагали від короля продовольства та будівельних матеріалів. Зважаючи на той факт, що в Речі Посполитій палахкотіло полум’я чергового рокошу неоплаченого найманого війська, Зиґмунт III був змушений «проковтнути» й цей глум мусульман. Адже в розпорядженні гетьмана Жолкевського було всього лише... триста вояків.

За таких умов відверто лібералізувався урядовий курс щодо українського козацтва. Адже саме запорожці були чи не єдиною військовою силою, спроможною на той час успішно протистояти османам і їхнім васалам. Свою військову спроможність козаки вкотре довели на початку 1616 р., коли турецька флотилія на чолі з Алі-пашою спробувала блокувати козаків у Дніпровському лимані. У відповідь запорожці завдали по ворогу нищівного удару, затопили кільканадцять турецьких галер і до сотні човнів, змусивши до ганебної втечі самого Алі-пашу.

Відтак козацька флотилія вдарила по південному узбережжю Кримського півострова, спаливши серед інших і турецьку фортецю Кафу, звідкіля вдалося визволити чимало християн-невільників. Кафа, або Кефе (так місто називалося в османських джерелах), була головною турецькою базою у Криму й найбільшим невільницьким ринком у Північному Причорномор’ї. На ринках Кафи наприкінці XVI — на початку XVII ст. щорічно продавали в середньому близько 18 тисяч невільників, захоплених татарами в полон на теренах України, Кавказу та Росії. Зважаючи на ту лиху славу, яка закріпилася за містом у сусідніх із Кримом землях, литовський урядовець і публіцист Михалон Литвин наприкінці XVI ст. стверджував, що Кафа — це не місто, а справжня «зажера нашої крові». Акцентуючи увагу не лише на велелюдності Кафи, а й важливості міста в структурі османського панування у Північному Причорномор’ї, османські джерела нерідко називали його Кючюк-Стамбул або Крим-Стамбул, тобто «Маленький Стамбул» або «Кримський Стамбул». Щоправда, якщо порівнювати з часами генуезького панування в Криму, коли кількість населення в місті доходила до 30 тисяч, в османські часи все ж спостерігався повільний занепад Кафи.