Кирилл Галушко - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

Знявши облогу міста, Дмитрій став обозом у Комаринському повіті, укріпившись у Севському острозі. Сюди ж спрямував свої полки Борис Годунов. Царський воєвода Василій Шуйський вів на Севськ близько 70 тисяч ратників. Проте Дмитрій, маючи в своєму розпорядженні лише 15 тисяч вояків, сміливо виступив назустріч супротивнику. 21 січня 1605 р. під Дубриничами відбулася вирішальна битва. Маючи 40 гармат і 12 тисяч рушниць, царські війська розстріляли вояків самозванця, який втратив лише вбитими 6 тисяч чоловік, крім того, було багато поранених і таких, що, зневірившись у талані Дмитрія, відступили від нього. Але, на щастя для самозванця, саме в цей час у Москві помирає цар Борис і «Дмитріада» вступає у свою нову, ще більш заплутану і криваву, стадію. На московський трон було зведено сина Годунова Федора. Але в армії проти Годунових вибухнув заколот, очолюваний Ляпуновими, Басмановим, братами Голіциними, і деморалізовані ратники відмовилися воювати — відійшли на північ, відкривши тим самим шлях Дмитрію на Москву.

Посланці «царевича» на початку червня прибули в Москву і з Лобного місця оголосили його зазивні грамоти. Колишній підручний Івана Грозного й Бориса Годунова Богдан Бєльський всенародно присягнув, що він сам особисто врятував в Угличі малолітнього царевича, й це остаточно поклало край сумнівам москвичів щодо справжності царевича Дмитрія. Народ увірвався в Кремль. Федір був скинутий з трону й разом із матір’ю взятий під варту (згодом за наказом Василя Голіцина стрільці задушили їх і закопали на занедбаному цвинтарі поза містом). 20 червня 1605 р. самозванець урочисто в’їхав у столицю. Духовенство зустріло його передзвоном усіх московських соборів.

Посівши трон, Дмитрій осипав милостями всіх тих бояр, які зазнали переслідувань з боку Годунова. Серед тих, кого новий цар пожалував своїми милостями, був і батько майбутнього царя та засновника правлячої династії Романових Федір Романов, зведений у сан митрополита Ростовського. Дмитрій скасував страти, зробив суд безоплатним, почав боротьбу з поборами чиновників, намагався полегшити стан холопів. Усе це сприяло зростанню його авторитету серед низів. Водночас дивакуватість царя, його невідповідність усталеним уявленням про особу монарха пробуджували недовіру підданих. Майже через рік після сходження на трон Дмитрія в Москву прибула його польська наречена Марина Мнішек у супроводі двох тисяч шляхтичів. Вінчання відбулося 18 травня, «в п’ятницю і на Миколин день», що суперечило традиціям і правилам московського православ’я. І це ще більше розпалило пристрасті та налаштувало проти царя ревнителів старовини.

Сприятливим моментом вирішили скористатися шукачі трону з клану Шуйських. На хвилі невдоволення москвичами від перебування в місті поляків, уночі з 26 на 27 травня Шуйські інспірували народні хвилювання, під час яких й убили царя. Його труп виставили на наругу на Красній площі, а через три доби спалили, змішали з порохом і вистрелили з гармати в той бік, звідки самозванець прийшов у Москву. А тим часом прибічники Шуйського, навіть не скликаючи Земського собору, «прокричали» новим царем нащадка Олександра Невського Василя Івановича Шуйського.

Проте сходження на трон ще одного Рюриковича не заспокоїло ситуації. Один за одним на окраїнах держави з’являлись нові «дивом урятовані царевичі». Уже в липні 1606 р. на Путивльщині вибухнуло вельми потужне повстання під проводом колишнього холопа з Чернігівщини Івана Болотнікова. Болотніков, який видавав себе за воєводу царя Дмитрія, розсилав грамоти із закликом до боротьби зі зрадником Шуйським. На них відгукнулись як селянські маси, так і запорозькі й донські козаки й навіть московські служиві люди та дворяни.

Запорозьке козацтво активно підтримало й виступ «царевича Петра» — самозванця, що видавав себе за онука царя Івана Грозного, піднявши на повстання терських козаків. До виступу примкнули донські й волзькі козаки. А на шляху самозванця на Путивль до нього прийшло чимало й запорожців, принаймні вже після арешту Лжепетра три тисячі його колишніх прибічників, що вийшли з України, шукали собі нового «роботодавця».

Але наймасовішою участь запорожців була в поході на Москву «чудом урятованого» під час московського бунту «Дмитрія Івановича». Лжедмитрій Другий, об’явившись навесні 1607 р. в Шклові, здобув масову підтримку на Сіверщині, де зумів мобілізувати навколо себе досить потужне військо. Підтримку самозванцю надали українські князі Роман Ружинський і Вишневецькі, а також відомий шляхетський авантюрник Олександр Лісовський. Кістяк армії Лжедмитрія становили козаки під командою отамана Івана Заруцького.