Кирилл Галушко - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

Особиста зустріч гетьмана Сагайдачного з королевичем Владиславом відбулася 9 жовтня 1618 р. неподалік Тушино. А вже вночі з 10 на 11 жовтня війська королевича Владислава та гетьмана Сагайдачного вчинили спробу штурму Москви. Про його початок московському командуванню вдалося довідатися завчасно, а отже, й добре до нього підготуватись. Нічна атака була відбита, а як спомин про неї в історіографії постала повчальна легенда про те, як нібито козацький гетьман, щойно віддавши наказ про штурм царської столиці, був неймовірно зворушений мелодійним передзвоном московських храмів, що якраз закликали православних християн на урочисту ранкову літургію — адже події відбувалися якраз напередодні великого християнського свята Покрови Богородиці. Після цього «руки осаждавших казаков невольно поднялись на крестное знамение», а доти незворушний і рішучий Сагайдачний завагався, і це й стало головною причиною провалу операції. Утім, збереглися достеменні відомості стосовно того, що гетьман насправді анітрохи не сумнівався в доцільності продовження кампанії королевича Владислава на московських землях. І після невдалого штурму Москви українські козаки пішли на Калугу — зрозуміло, не для того, аби милуватися передзвоном тамтешніх православних святинь... А здобувши та знищивши це багатостраждальне місто, Сагайдачний прислав до польського королевича як гінця козацького полковника з пропозицією, «щоб їм з Московської землі не виходити».

Менш войовничо, аніж козацький гетьман, були налаштовані королівські комісари, що в цей час у містечку Деуліно, поблизу Троїце-Сергієвого монастиря, якраз вели мирні переговори з дипломатами Михайла Федоровича. Острах, який нагнали козаки своїм походом, схилив московське керівництво до поступливості своїм опонентам. 1 грудня 1618 р. сторони підписали перемир’я на чотирнадцять з половиною років. Відповідно до його положень, Москва поступалася Речі Посполитій Смоленськими, Чернігівськими та Новгород-Сіверськими землями.

Ставлення Сагайдачного до укладеного перемир’я було негативним. Козацький зверхник виступав за продовження кампанії і намагався всіма наявними способами схилити до цього польське командування. Мотиви такої войовничості гетьмана, звісно, крилися не стільки у його непримиренно ворожому ставленні до «московитів», скільки в політичних переконаннях козацького лідера. Адже, поки Військо Запорозьке успішно воювало спільно з королевичем за царську корону, доти не існувало видимих підстав для ворожнечі між королівською владою та козацтвом. Спільна боротьба із зовнішнім ворогом не залишала для королівської влади часу для формування образу ворога із козацтва. Більше того, з огляду на важливість козацької участі у цій війні, у Сагайдачного жевріла надія на можливість підвищення політичного статусу Війська Запорозького в Речі Посполитій, чого він так наполегливо, але безуспішно домагався від королівської влади в попередні часи.

Проте, якими б там не були плани й переконання Конашевича-Сагайдачного щодо майбутнього війни на російських теренах, уже 16 грудня 1618 р. запорозький полковник Милостивий привіз із Деуліно від королевича Владислава гетьману «листи» з інформацією про укладену з московською стороною угоду як довершений факт. Крім того, через Милостового королевич наказував Сагайдачному «з-під Калуги з усім Військом йти в Запороги тотчас». Обіцяне раніше козакам королівське жалування мало очікувати на них уже в Києві.

Тривале перебування українських козаків на теренах Московії залишило в пам’яті місцевих жителів доволі гіркі спомини, послабити які не могло навіть усвідомлення належності до однієї віри «московитів» та русинів-українців (останніх в історичних джерелах московського походження з першої половини XVII ст. здебільшого маркували іменем «черкаси»). Навпаки, вочевидь, саме ця «одновірність» надавала подіям особливого драматизму. Не бажаючи миритися з такою «одновірністю», яка не стала на заваді кривавим козацьким «забавам» у державі православного царя, московське духовенство навіть винайшло спеціальну нішу в мозаїчному конфесійному мерехтінні тогочасного світу, класифікувавши православних «черкасів»-українців як «не вповні правильних православних християн» або таких собі «напівхристиян».

Яскравою ілюстрацією до характеристики сприйняття російських церковних кіл походу гетьмана Сагайдачного на Москву 1618 р. є твір «Повесть о преславном чудеси», вміщений у міському літописі Михайлова — невеликого містечка Рязанського повіту, яке стало об’єктом атаки козацького полку відомого соратника Сагайдачного, полковника Милостного (або Милостивого).