Кирилл Галушко - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

Напад козаків полковника Милостного на Михайлів у «Повісті» представлено як таке собі апокаліптичне протиборство захисників істинної віри з посланцями сатани. Власне, уже сама війна польського короля з православним московським царем трактувалась не інакше, як спроба «Московское государство поглотити... а веру православную искоренити и превратити в свою латынскую веру». Зброєю ж у руках віроломного «латинянина» Зиґмунта III, за оцінкою московських церковних книжників, виступав «всепагубный враг Конашевич-Сагайдачный», котрий зі своїми «вої» кинувся на «Христово стадо» у Лівнах і Єльці, де «монастыри и церкви Божьи расхитиша и огнем сожгоша». «Но еще злочествии крови християнския не насытишася... своє сонмище сатанино» — полк Милостного — відправив на здобуття Михайлова.

Цікаво, що не лише в літературних творах церковних авторів українські козаки зображувались у гіперболізовано темних кольорах «сатанинського воїнства». У тогочасних офіційних урядових документах військове протистояння із запорожцями також подавалось у світлі конфесійного конфлікту.

Похід Сагайдачного на Москву 1618 р., крім слави про ратні звитяги молодців-запорожців в Україні й Польщі та, відповідно, доволі лихих споминів про одновірців «черкас» чи «запорог» у російської людності, спричинився до першої, порівняно масової, міграційної хвилі українців на землі, підвладні московським царям. Власне, мова не йшла про переїзд сімей з України на проживання до Московії, а лише — про бажання частини козаків залишитися на землях, які належали до держави московського царя та за роки війни встигли стати для нападників... рідними. Наприклад, у таборі під Калугою запорожці, не бажаючи повертатись в Україну без обіцяної королем платні за військові послуги та не відчуваючи себе аж надто забезпеченими воєнними трофеями, сформували полк, обрали своїм старшим колишнього козацького сотника Ждана Коншу і 23 грудня заявили про своє тверде бажання... служити московському царю — «службы нашы рыцарские до маєстату ваше царское милости пильно отдаем».

Козацький полк Конші, який налічував близько 700 загартованих у далеких походах вояків, був з радістю прийнятий у Москві на царську службу. Козакам відразу виплатили так зване «кормовое жалование»: «велено тех выходцев черкас пересмотреть на лицо окольничему Олексею Зюзину..., а пересмотря, велено дать корм на неделю по 2 алтына на день». Щоправда, влада все ж побоювалась масового скупчення «черкас» і «запорог» у безпосередній близькості до царської столиці. Отож і намагалася по можливості новоприбулих «воїв» відразу ж розпорошити по неозорих землях величезної держави. Зокрема, полк Конші було розформовано, а козаків-іммігрантів розселено в різних царських містах: 10 вояків відправили нести службу в Курмиш, по 20 — у Переяслав-Заліський і Галич, по 25 — у Коломну і Пронськ, по 30 — у Рязань, Темников, Кострому і Білоозерськ, по 50 — у Вологду, Ярославль, Шацьк, Арзамас, Астрахань, та по 100 — у Нижній Новгород і Казань.

Крім полку Конші, на царську службу переходили й невеликі загони запорожців, що складалися лише з кількох десятків осіб. Проте і їх, приймаючи на службу до Михайла Федоровича, також намагалися ще більше подрібнити. Місцем ж несення служби колишніми українськими козаками далеко не завжди були достатньо благополучні та спокійні Переяслав-Заліський, Ярославль чи Галич. Козаки отамана Михайла Скиби, наприклад, отримали призначення на службу аж до Сибіру, в Тобольськ. Вочевидь, через якесь заворушення в лавах «новобранців», дев’ятнадцять козаків загону Первана Шершня доправили на «сибірську службу» цареві... закованими в колоди.

Цікаво, що тривале перебування козаків на війні у Московії одним зі своїх наслідків мало появу чималої кількості змішаних шлюбів. Так, описуючи прибуття полку Конші на царську службу, московські піддячі звернули увагу на чималий козацький обоз, в якому знаходилось і майно козаків, і їхні (переважно нові) сім’ї — «а иные с женами и з детьми, а иные холосты. А приехали все с коши, а кошу у всякого человека по одним саням, и у женатых жены и дети сидят в тех же санех». Спостережливі пристави доносили своєму керівництву, що «черкасы приехали немногие з женами, и тое женки русские».

Взагалі складається враження, що переважна більшість мігрантів з України 1619 р. були сімейними узами пов’язаними з московськими родинами й саме в цьому вбачали можливості для успішних службових кар’єр на незвіданій царській службі. Проте далеко не завжди сподівання українських козаків на родинну підтримку в новій для них країні знаходили позитивний відгук у їхніх московських родичів. Найгучніший резонанс від неприйняття такого насильницького посвоячення отримала справа з одруженням козака-мігранта Микити Маркушевського, дружина котрого належала до однієї з найаристократичніших родин Москви.